Настройки шрифта

| |

Фон

| | | |

 

Айзек АЗІМОВ

ПРИМАНКА ДЛЯ РОЗЗЯВ

1

Космоліт «Три Г.», безгучно вихопившись із абсолютної порожнечі гіперпростору, з’явився в універсальному часі-просторі й поволі впливав у сяючі глибини велетенського зоряного скупчення Геркулеса.

Крихітна металева бульбашка немов зависла в космосі, безпорадно заплутавшись у чіпкому павутинні гравітаційних полів, утворюваних міріадами сонць, що оточили корабель з усіх боків. Але бортові комп’ютери спрацювали бездоганно, і космоліт увійшов точно в потрібне місце. Він перебував тепер на відстані однодобової подорожі — звичайної подорожі у просторі — від подвійної зірки Лагранж.

Для різних людей на борту цей факт означав не одне й те саме. Команді світив ще один день важкої роботи, який оплачується добовими за підвищеним «польотним» тарифом, а потім — відпочинок. Щоправда, планета, до якої вони летіли, безлюдна, та перепочити все одно приємно, хай навіть то буде астероїд. Членів екіпажу не турбувала можлива розбіжність їхньої точки зору з думками пасажирів.

Річ у тім, що команда ставилася до пасажирів з певною зневагою і уникала контактів з ними.

Головачі!

Так усіх пасажирів і охрестили — всіх, крім одного. А якщо висловитися чемніше, то це був гурт науковців, гурт досить строкатий. Єдине, що об’єднувало всіх їх у цю хвилину, — це побоювання за свої прилади та невиразне бажання перевірити апаратуру ще раз, може, востаннє.

А ще, мабуть, — трохи більше, ніж завжди, хвилювання й нервове напруження. Бо ж планета безлюдна. Кожен повторював це собі, з усією певністю, вже безліч разів. Але думки твої знаєш тільки ти сам…

Що ж до тієї особливої людини, яка не належала ні до екіпажу, ні до гурту вчених, то її найсильнішим відчуттям було відчуття смертельної втоми. Марк Аннунчіо — так його звали — насилу звівся на ноги й повів плечима, немовби струшуючи з себе останні пута космічної хвороби. Корабель знову й знову прошивав туди й назад оболонку Всесвіту, перемахуючи за кожним разом ще один світовий рік відстані, а Марк Аннунчіо чотири доби не вставав з ліжка — лежав ледь не бездиханний, неспроможний навіть поїсти.

Та ось передчуття неминучої смерті відпустило його. Марк мусив з’явитися за викликом капітана. Виклик? Усередині заворушилося глухе невдоволення: адже він звик усе робити по-своєму і бачити тільки те, що хотів бачити. Зрештою, хто він такий, цей капітан, щоб…

Марка притьмом поривало розповісти все докторові Шеффілду і покласти край подібним вихваткам.

Але Марк був допитливий і розумів, що до капітана все-таки доведеться піти.

Допитливість — то була його єдина й непоборна вада!

Склалося так, що вона стала і його професією, покликанням у житті.

2

Капітан «Трьох Г.» Фоленбі був чоловік тертий. Принаймні так він завжди про себе думав. Раніше йому вже доводилося виконувати рейси на замовлення уряду. Передусім такі рейси давали чудовий зиск: Конфедерація звичайно не торгувалась. Тобто це означало неодмінний капітальний ремонт корабля після рейсу, заміну всіх спрацьованих деталей, щедру винагороду екіпажеві. То був добрий бізнес. З біса добрий бізнес.

Але цей рейс, певна річ, таки відрізнявся від інших.

І справа не у тій ватазі незвичайних пасажирів, яку капітан прийняв на борт. (Він чекав усіляких чвар та несосвітенних скандалів, але виявилося, що «головачі» — більш-менш нормальні люди). Навіть не в тому, що половину його корабля розібрали й переобладнали в «універсальну проблемну лабораторію», як значилося в контракті.

Справжній клопіт, хоч капітан гнав від себе ці думки, — то «Братусь», планета, що становила мету їхньої подорожі.

Екіпаж, ясна річ, нічого про ту планету не знав, але сам капітан, як людина терта і все таке інше, починав відчувати, що тут пахне неприємностями.

Але тільки починав…

А в цю хвилину його сильно дратував цей, як його… Марк Аннунсіо. Спересердя він аж ляснув кулаком об долоню. Його велике квадратне обличчя почервоніло від гніву.

Оце нахабство!

Хлопчисько, ще й двадцяти нема — якийсь, розумієте, нікчема навіть у порівнянні з рештою пасажирів — і раптом посмів таке вимагати!

Що за цим криється? Це треба врешті-решт з’ясувати.

Зараз, під гарячу руку, капітан із задоволенням з’ясував би все, вхопивши декого за барки й трусонувши нахабу так, щоб аж зуби заклацали, або ще краще… Та ні, так не варто.

Кінець кінцем нинішній політ має дослідницький характер. Мета подорожі капітанові невідома, але ж її фінансувала сама Конфедерація Планет. І схоже на те, що цей двадцятирічний проноза-турист, якому він залюбки вкоротив би надто цікавого носа, становить невід’ємну частину великої таємниці. Але все-таки навіщо хлопчисько знадобився на борту? Ти бач, до нього навіть приставили цього доктора Шеффілда: невже той не має ніякого іншого діла, крім як панькатися з цим шмаркачем? Що це все значить? Хто він — Аннунсіо?

Протягом усього польоту він, кажуть, страждає на космічну хворобу. А може, то лише привід, щоб не виходити з каюти?

І тут від дверей пролунав сигнал.

Мабуть, він — хлопчисько.

«Спокійно, — сказав собі капітан. — Спокійно».

3

На порозі капітанової каюти Марк Аннунчіо облизав губи, марно намагаючись позбутися гіркуватого присмаку в роті. В голові паморочилося й тисло в грудях.

У цю мить він ладен був скласти з себе всі повноваження, якими його наділили, — аби тільки повернутись на Землю.

Марк з тугою пригадав свою земну кімнату, знайому до найменших дрібниць, невеличку, але ж особисту, де він міг спілкуватися тільки з такими, як він сам. Крім ліжка, стола, стільця та шафи в кімнаті не було більш нічого — все потрібне йому містилося в Центральній бібліотеці, куди він мав вільний доступ. Тут же не було нічого. Він сподівався, що на борту космольота можна буде взнати багато нового. Раніше йому ще не доводилося бувати на космічному кораблі. Але хто ж би міг подумати, що його стільки днів мучитиме космічна хвороба?

Маркові так захотілося додому, що він мало не заплакав. Він ненавидів себе за те, що в нього зараз червоні очі, що в них бринять сльози і капітан усе це бачить. Він ненавидів себе за те, що не схожий на дорослу, дужу людину, що більше скидається на хирляве мишеня.

Власне, так воно й було. Він мав шовковисте, пряме й блискуче волосся мишасто-брунатного кольору, вузьке скошене підборіддя, маленький рот і гострий носик. Додати до цього носика по п’ять або шість вусинок з кожного боку, і подібність буде повна. Та й зріст у нього нижчий за середній.

Але тут Марк уздрів крізь ілюмінатор капітанової каюти безліч зірок, і йому перехопило дух.

Зірки!

Такими він їх ніколи не бачив.

Марк ще жодного разу не покидав планети Земля. (Доктор Шеффілд казав, що саме через це на хлопця навалилася космічна хвороба. Марк йому не вірив. Він читав у п’ятдесяти різних книжках, що космічна хвороба має психогенне походження. Отже, навіть доктор Шеффілд часом намагається обманювати його).

Ще жодного разу Марк не покидав Землю, він звик до земного неба. Призвичаївся до видовища розпорошених по небесній півсфері двох тисяч зірок, серед яких лише десять — першої величини.

А тут шалене юрмище зірок. В одному невеличкому квадраті ілюмінатора їх у десять разів більше, ніж на всьому земному небосхилі. І до чого ж яскравії

Марк жадібно закарбував у думці їхнє розташування. Видовище вкрай схвилювало його. Звичайно, він знав чисельні характеристики зоряного скупчення Геркулеса. За різними підрахунками, в ньому налічувалося від одного до десяти мільйонів зірок (контрольного обліку ще ніхто не робив). Але числа — це одна річ, а реальні зірки — то щось зовсім інше.

Маркові закортіло перелічити їх. Раптове бажання пойняло всю його істоту. Цікаво, скільки їх тут, чи всім дано назви і чи для всіх зірок визначено астрономічні параметри. Подивимось…

Він рахував їх групами по сто штук. Дві… Три… Він міг би рахувати й напам’ять, але йому подобалося спостерігати навіч реальні фізичні явища, а надто коли вони були такі неймовірно гарні. Шість… сім…

Гучний привітний капітанів голос повернув хлопця у цю грішну каюту:

— Радий вас бачити, містере Аннунсіо!

Марк здригнувся й ображено покосився на капітана. Чому йому заважають рахувати зірки?

Він змахнув рукою в бік ілюмінатора й роздратовано сказав:

— Зірки!

Капітан повернувся, щоб і собі глянути.

— Ну, зірки. Хіба щось негаразд?

Марк дивився на широку спину капітана, на його могутні крижі, на сірий йоржик цупкого волосся і на дебелі руки: склавши їх за спиною, капітан ритмічно поплескував товстими пальцями по блискучому пластикові куртки.

«Що йому до всіх зірок на світі? — подумав Марк. — Хіба його обходить їхній розмір, світність, спектральний клас?»

Спідня Маркова губа смикнулась. Цей капітан — просто ще один «нонкомпос», от і все. На цьому кораблі самі тільки нонкомпоси. Так їх називають у його рідній Мнемонічній Службі. Всі тут нонкомпоси. Без комп’ютера не годні й п’ятнадцять піднести до куба.

Марк відчував себе геть самотнім.

Та що вдієш? Марна справа щось пояснювати нонкомпосові. І він сказав:

— Тут так густо зірок. Як гороху в супі.

— Це тільки здається, містере Аннунсіо. — Капітан у прізвищі Марка вимовляв «с» замість «ч», і цей звук різав Маркові вухо. — Середня відстань між зірками в найгустішому скупченні — понад світовий рік. Місця задосить, га? А на вигляд тіснувато. Я з вами згоден. Коли вимкнути світло, то вони засяють, як трильйон леліток Чісхольма у вібруючому силовому полі.

Але капітан не запропонував вимкнути світло, просити ж його Марк не збирався.

— Сідайте, містере Аннунсіо, — запросив капітан. — У ногах правди нема, га? Ви палите? Не заперечуєте, якщо я запалю? Шкода, що ви прийшли сюди не вранці. О шостій годині — локального часу — тут була чудова панорама обох Лагранжів. Червоний і зелений ліхтарики. Наче світлофор, га? А ви зі своєю космічною хворобою, можна сказати, проґавили весь політ. Що, непереливки було, га?

Ті нескінченні «га?» капітан вимовляв з якимось собачим виском, начебто для того, щоб дратувати Марка.

Він тихо відповів:

— Тепер у мене все гаразд.

Капітана така відповідь, здається, мало задовольнила. Він пихнув сигарою і втупився у Марка з-під насуплених брів. Потім поволі промовив:

— Хай там як, а я радий з вами зустрітися. Познайомимося трохи ближче. Потиснемо один одному руку. Наш «Три Г.» вже не раз виконував важливі рейси за завданням уряду. І завжди все було гаразд. Я не мав ніколи жодної халепи. І не бажаю мати якусь халепу. Ви мене розумієте?

Марк не розумів. Він і не збирався розуміти. Його очі знову жадібно уп’ялися в зоряну картину: розташування зірок дещо змінилось.

Капітан на мить перехопив його погляд. Він спохмурнів і якось дивно смикнувся — неначе хотів знизати плечима, та передумав. Тоді неквапом підійшов до пульта керування, і по цяткованому зірками ілюмінатору ковзнула металева штора, сховавши під своєю велетенською повікою всі космічні чари.

Марк аж підскочив і загорлав у нестямі:

— Що за дурниці? Я ж їх лічу, ви, невігласе!

— Лічиш?… — спалахнув капітан, проте стримався і примусив себе вибачитись. — Даруйте! Але нам треба поговорити трохи про справу.

Він трохи наголосив останнє слово.

Марк знав, про що йдеться.

— Розмови ні до чого. Я хочу подивитися бортовий журнал. Я повідомив вас про це по селектору. Зважте: через вас я вже згаяв кілька годин.

— Сподіваюсь, ви повідомите мене й про те, навіщо вам треба подивитися бортовий журнал, га? — запитав капітан. — Ви перший, кому таке заманулося. У вас є повноваження?

Марк аж закляк від подиву.

— Капітане, я з Мнемонічної Служби… А тому можу дивитись геть-чисто все.

Капітан запахкав сигарою. (Спеціальний сорт сигар для космічних польотів. Завдяки доданому оксидаторові виключається витрачання атмосферного кисню).

— Он як? Ніколи не чув про таку службу. А чим вона займається? — обережно запитав капітан.

Марк відповів, як відрізав:

— Мнемонічна Служба, й годі! Мій обов’язок — дивитися що і де завгодно й запитувати про що завгодно. І мені надано саме такі повноваження.

— Якщо я не захочу, журналу ви не одержите.

— Ваша думка нічого не важить, ви… нонкомпос.

І тут капітана прорвало. Він жбурнув сигару на підлогу й люто розчавив її черевиком. Потім підібрав недокурок і дбайливо запхав його в отвір сміттєпроводу.

— Що — маємо нову течію у галактичній політиці?… — гаркнув капітан. — А ви хто такий, врешті-решт? Секретний агент? Велике цабе? Говоріть прямо. Зараз же.

— Досить того, що я вже сказав.

— Мені нема чого приховувати, — озвався капітан. — Але в мене є свої права.

— Нема чого приховувати! — вереснув Марк. — Тоді скажіть, чому корабель зветься «Три Г.»?

— Зветься як зветься.

— Ви не крутіть. Такої назви в Земному реєстрі нема. Я знав це ще на Землі. Й тільки чекав нагоди, щоб запитати.

Капітан закліпав очима й промовив:

— Це так усі перехрестили офіційну назву «Георг Г. Гронді».

Марк розреготався:

— Он воно що! Ну, нехай. Після того як подивлюся бортовий журнал, я хочу поговорити з командою. Маю такі повноваження. Можете спитати у доктора Шеффілда.

— І з командою поговорити, га? — скипів капітан. — Гаразд, шмаркачу, ти в мене наговоришся. Тільки не з командою, а зі своїм Шеффілдом, і не абиде, а в карцері — під арештом до самої посадки!

І він потягся до селектора.

4

Наукова група «Трьох Г.» була нечисленна, якщо брати до уваги обсяг її роботи, і складалася переважно з молодих учених. Ну, скажімо, не таких молодих, як Марк Аннунчіо, — той взагалі був «біла ворона», — але найстаршому з науковців, астрофізикові Еммануелю Джорджу Саймонові не було ще й тридцяти дев’яти. А темне, густе волосся та великі блискучі очі робили його ще молодшим. Щоправда, тим блиском він почасти мав завдячувати контактним лінзам.

Саймон, який, певно, ні на хвилину не забував про свій не дуже солідний вік і про те, що він номінально вважається керівником експедиції (цей факт більшість членів групи схильна була легковажити), весь час намагався виказувати своє цілком спокійне ставлення до нелегкої мети їхньої подорожі. Ось і тепер, проглянувши перфострічку та замислено пропустивши її між пальцями, поки вона знову накручувалася на бобіну, він умостився в найм’якше крісло невеличкої кают-компанії, зітхнув і промовив сам до себе:

— Знову те саме. Нічого цікавого.

Він уважно розглядав останні кольорові фотознімки подвійної зірки Лагранж, але залишався геть байдужий до їхньої краси. У порівнянні з земним Сонцем Лагранж-І був менший розміром, але мав більшу температуру. Він сяяв на знімку блискучим зелено-голубим смарагдом в оточенні жовто-зеленого перлинного полиску від золотої оправи. На вигляд зірка здавалась не більшою за горошину. Майже поруч з Лагранжем-І (так видавалося на фотографії) світився Лагранж-ІІ. Зараз він займав у просторі таке положення, що на знімку був удвічі більший за Лагранж-І. (Насправді його діаметр становив лише 4/5 діаметра Лагранжа-І, об’єм — половину, а маса — дві третини). Його червоно-оранжеве світло, до якого плівка мала меншу чутливість порівняно з оком людини, виглядало тьмянішим, ніж завжди, особливо на тлі сліпучого сонця-близнюка.

Обидва сонця оточував неймовірної краси розсип зірок скупчення Геркулеса: щедро розпорошений діамантовий пил — жовтий, білий, блакитний, червоний, нітрохи, здавалось, не затьмарений світлом двох сонць. «Ефект поляризаційної зйомки», — подумав Саймон і промовив:

— І тут нічого цікавого.

— А по-моєму, дуже гарні знімки, — зауважив коротенький опасистий чоловік, що теж сидів у кают-компанії. Це був Гроот Новенаагль, лікар експедиції, котрого ніхто не називав інакше, як «Нові».

Він підійшов до Саймона і, схилившись над його плечем, примружив свої короткозорі очі.

— А де тут Братусь? — запитав він.

Саймон підвів на нього очі й монотонним голосом проказав:

— Планети під такою назвою не існує. Якщо ви маєте на увазі планету, що зветься Троя, то в тих клятих зіркових джунглях розпізнати її неможливо. Ця картинка годиться тільки для популярного журналу. Для серйозного спеціаліста користі з неї чортма.

— А, «Космос зісподу», — розчаровано пробурмотів Нові.

— А вам, власне, яка різниця? — запитав Саймон. — Невже полегшає, коли я скажу, то Троя — он та цяточка? Або та? Вони ж усі однакові, ви все одно їх не розпізнаєте.

— Годі вам, Саймоне. Не будьте, ради бога, аж такий бундючний. Мною керує цілком законне почуття. На якийсь час ця планета має стати для нас домівкою, але, наскільки я знаю, вона може стати й домовиною.

— Нові, тут нема глядачів, нема оркестру, мікрофонів і сурем теж нема. То навіщо розігрувати мелодраму? Яка ще домовина? Коли ми там і помремо, то тільки з власної вини — от, може, обжеремося на смерть.

Це було сказано з тим характерним притиском, який властивий людям, що скаржаться на кепський апетит, коли вони розмовляють з тими, хто любить поїсти. Начебто погане травлення є якоюсь ознакою моральної стійкості й високого інтелекту.

— Ця планета — вже домовина. Там померло понад тисячу чоловік, — майже пошепки вимовив Нові.

— Справді, справді, Нові. Щодня в Галактиці вмирає приблизно мільярд людей.

— Але не так, як на цьому Братусі.

— Як — не так?

Нові відповів у своїй звичайній, лікарській манері — лагідним, спокійним голосом, хоча тепер він говорив ніби через силу:

— Цю тему дозволено обговорювати лише на офіційних засіданнях. Наказ є наказ.

— А я й не збираюся тут нічого обговорювати, — похмуро сказав Саймон. — Це дві звичайні зірки. Біс його знає, навіщо я погодився летіти сюди. Мабуть, тому, що випала нагода зблизька спостерігати незвичайно велику систему троянського типу. А ще було цікаво побачити придатну для життя планету під двома сонцями. Не розумію, чому я вирішив, ніби в цьому є щось дивовижне.

— Тому, що ви знали про дивовижну смерть тисячі чоловіків та жінок, — підказав Нові й раптом попросив: — Послухайте, Саймоне, а чи не розповіли б ви мені, що таке взагалі «планета троянського типу»?

Лікар стоїчно витримав ще один презирливий погляд співбесідника, а потім сказав:

— Добре, добре. Я чогось не знаю, ви не знаєте чогось іншого. Ви ж не знаєте, наприклад, що таке ультразвукове розтинання?

— Так, не знаю, — холодно відповів Саймон. — І гадаю, що це дуже добре. З моєї точки зору, всяка інформація, яка лежить поза межами фахової спеціалізації науковця, — шкідлива, бо потребує зайвих витрат інтелектуального потенціалу. Тому я не згоден з поглядами Шеффілда.

— І все-таки я хочу знати, що таке «планета троянського типу». Якщо ви, звичайно, спроможні мені пояснити.

— Так, спроможний. Щоправда, про це вже йшлося на першому інформаційному засіданні, але, може, ви були тоді неуважні. Переважна більшість кратних зірок — а вони становлять третину всіх зірок — має планети такого типу. На жаль, майже всі подібні планети не мають сприятливих умов для життя. Якщо вони досить віддалені від центра тяжіння своєї зоряної системи, щоб їхня орбіта наближалася формою до кола, то вони аж такі холодні, що на їхній поверхні конденсуються океани рідкого гелію. Якщо ж планети перебувають у зоні теплової дії сонць, то їхні орбіти не мають правильної форми, тобто принаймні один раз за оберт вони наближаються до того чи того сонця на таку відстань, що на них і залізо б розплавилось. Однак тут, у системі Лагранж, ми маємо ситуацію незвичайну. Дві зірки, Лагранж-І та Лагранж-ІІ, а також планета Троя зі своїм супутником Іліоном містяться у вершинах уявного рівнобічного трикутника. Зрозуміло? Таке розміщення, виявляється, взаємно зрівноважене, але, заради всього святого, не питайте мене чому. Вважайте, що це моя особиста професійна думка.

Нові пробурмотів собі під ніс:

— Мені й не снилося піддавати сумніву чиюсь професійну думку.

Саймон неохоче вів далі:

— Вся система обертається як єдине ціле. Троя завжди перебуває на відстані в сто мільйонів миль від кожного сонця, а обидва сонця — на відстані в сто мільйонів миль від неї і одне від одного.

— Все це я знаю. Я все-таки був уважний на тому інформаційному засіданні. Але чому вона зветься планетою «троянського типу»?

Саймон на мить стиснув свої тонкі губи, наче через силу стримував якусь лайку. Потім сказав:

— Таке саме угруповання маємо і в нашій Сонячній системі. Сонце, Юпітер і група малих астероїдів утворюють взаємно зрівноважений рівнобічний трикутник. Так вийшло, що астероїдам надали імена Гектора, Ахіллеса, Аякса та інших героїв троянської війни. Отже… А може, досить?

— І це все? — запитав Нові.

— Так. Вам не набридло докучати мені?

— Ой, та горіли б ви синім вогнем!

Нові підвівся й пішов геть від обуреного астрофізика, але тільки-но підняв руку до кнопки біля дверей, вони самі ковзнули вбік, і на порозі з’явився Борис Вернадський — чорнобородий геохімік з широким обличчям і великим ротом. Його невгамовною пристрастю були сорочки в дрібний горошок та магнітні запонки з червоного пластику. Він не захотів помічати ні розчервонілої фізіономії Нові, ні маски крижаного презирства, що застигла на обличчі Саймона, і весело заторохтів:

— Хлопчаки-школярики, затамуйте подих і ви, можливо, почуєте, як готується вибух, здатний обвалити Чумацький Шлях. Вибухівку вже закладено он там, нагорі, у каюті капітана.

— Що сталося? — запитав Нові.

— Капітан накрутив хвоста Аннунчіо, нашому чаклунові, пестунчикові доктора Шеффілда, тож доктор помчав нагору як опечений — очі мало не на лобі.

Саймон не дослухав його і, відвернувшись, зневажливо пхикнув.

Нові здивувався:

— Шеффілд? Він же ніколи не сердиться! На моїй пам’яті він ще ні разу й голосу не підвищив.

— Тепер підвищив, ще й як. Коли почув, що Марк без його відома зник із своєї каюти і що капітан дає хлопцеві добрячого прочухана, то він — ого! До речі, Нові, а ви знали, що хлопчина вже оклигав і розгулює по кораблю?

— Не знав, але передбачав. Така вже особливість цієї космічної хвороби. Коли вона навалюється на тебе, то думаєш — усе, смерть. І вже чекаєш її не дочекаєшся. А за кілька хвилин відпустить, і ти живий-здоровий. Ще немічний, але ж не хворий. Уранці я сказав Маркові, що ми завтра, певно, зробимо посадку. Гадаю, це його й поставило на ноги. Бажання от-от відчути грунт під ногами витісняє геть ту космічну недугу. Скоро ми справді зробимо посадку. Так, Саймоне?

Астрофізик видав якийсь невиразний звук, котрий при бажанні можна було трактувати як вияв згоди. Принаймні так його зрозумів Нові. Він тут же продовжив розмову:

— А все ж таки, що трапилось?

— Ну, ви ж, мабуть, знаєте, — заговорив Вернадський, — що коли хлопчина засів як пень у своїй каюті, бо його геть замордувала космічна хвороба, Шеффілд перейшов жити до мене. Сидить він сьогодні за столом над своїми пришелепуватими таблицями й клацає мінікалькулятором. Коли чую — гуде селектор, а тоді голос капітана… Виявляється, хлопець у нього, а капітан хоче дізнатися, трах-тарарах, навіщо той сякий-такий уряд приставив до нього шпигуна. А Шеффілд горлає йому, що проштрикне йому гузно нівелірною трубкою Колламора, коли капітан дозволить собі якусь дурницю стосовно хлопця. А тоді, мов куля, вилетів з каюти — навіть селектора не вимкнув, так що мені було добре чути, як капітан од злості мало піною не спливає.

— Не вигадуйте, — сказав Нові. — Нічого такого Шеффілд сказати не міг.

— Ну, щось таке подібне.

Нові обернувся до Саймона.

— Ви очолюєте нашу групу. Чому ви не втрутитесь?

— Аякже! — скинувся Саймон. — Ви згадуєте про того, хто «очолює нашу групу», лише тоді, як щось скоїться! Хай самі розбираються, хоч навкулачки. Тільки ж Шеффілд вояка, певно, лише на словах, а капітан — той надто вже любить чухати собі крижі: ніколи не витягне рук із-за спини. Вернадський просто панікує, я гадаю, що до рукопашної не дійде.

— Гаразд, але в такій експедиції, як наша, краще б уникати будь-яких гострих сутичок…

— Ви маєте на увазі нашу особливу місію? — Вернадський, мов актор, закотив очі під лоба і, здійнявши руки, патетично проголосив: — О, як жахає мене хвилина, коли ми опинимось серед тлінних останків загиблої експедиції!

Кожен живо уявив собі цю невеселу картину, і всі раптом примовкли. Навіть Саймонова потилиця — єдине, що видніло понад спинкою м’якого крісла, — теж, здавалося, заціпеніла від важких роздумів.

5

Освальд Мейєр Шеффілд, довготелесий і худий, як тріска, психолог, мав м’який баритон, який не тільки давав йому змогу з несподіваною віртуозністю виспівувати оперні арії, а й допомагав із спокійною вбивчою точністю брати гору в будь-якій суперечці.

І, коли заходив до каюти каштана, він зовсім не був схожим на того розлюченого задираку, якого змалював Вернадський. Він навіть усміхався.

А капітан, побачивши психолога, вмить спалахнув:

— Послухайте, Шеффілде…

— Хвилиночку, капітане Фоленбі, — зупинив його Шеффілд. — Як ти себе почуваєш, Марку?

Марк опустив очі й відповів здушеним голосом:

— Усе гаразд, докторе Шеффілд.

— Я не знав, що ти вже піднявся з ліжка.

Навіть тіні докору не вчувалося в його голосі, та Марк став виправдовуватися:

— Мені покращало, докторе Шеффілд, і без роботи я дуже занудьгував. Скільки я тут, на кораблі, а ще нічого не зробив. Тому я звернувся по селектору до капітана і попросив його показати мені бортовий журнал. А він викликав мене сюди.

— Гаразд. Я гадаю, він не заперечуватиме, якщо ти зараз підеш до себе в каюту.

— Ах, «він не заперечуватиме»!… — почав капітан.

Шеффілд підвів на капітана сумирний погляд.

— Я відповідаю за нього, сер.

І капітан чомусь не знайшов, що відповісти.

Марк слухняно підвівся і під пильним поглядом Шеффілда рушив до дверей. Коли він вийшов, Шеффілд знову глянув на капітана.

— Що за ідіотські вибрики, капітане?

Капітанові коліна раптом завихлялися, розгойдуючи тіло в якомусь загрозливому ритмі. Потім він з різким виляском зчепив руки за спиною.

— Це питання повинен поставити я, а не ви. Я тут капітан, Шеффілде.

— Знаю.

— А що це означає, теж знаєте, га? Поки корабель перебуває в космосі, він згідно з законом вважається планетою, і мені надається на ньому абсолютна влада. У космосі моє слово беззаперечне. Навіть Центральний Комітет Конфедерації не може його скасувати. Я повинен підтримувати дисципліну, і тому ніякий шпигун…

— Годі, капітане. Краще послухайте, що я вам скажу. Вас зафрахтувало Бюро у справах периферії, щоб ви доставили споряджену урядом наукову експедицію у систему Лагранж і надавали вченим всіляку допомогу доти, доки вони будуть там працювати і доки не виникне небезпека для екіпажу та корабля; а потім ви маєте доставити нас додому. Ви підписали контракт і взяли на себе певні зобов’язання. Адже так, капітане? Наприклад, ви не маєте права торкатися нашої апаратури, щоб не вивести її з ладу.

— А хто ж з біса таке робить? — з обуренням підхопився капітан.

Шеффілд спокійно відповів:

— Ви, ви, капітане. Дайте спокій Маркові Аннунчіо. Так само, як ви не чіпаєте монохроматора Саймона чи мікроскопів Вайо, — так само не зачіпайте мого Марка Аннунчіо. Жодним із ваших десяти можновладних пальців. Утямили?

Обтягнені уніформою капітанові груди гордо випнулися.

— Я не бажаю вислуховувати ніяких наказів на борту свого корабля. Ваші балачки я розцінюю як дисциплінарну провину, містере Шеффілд. Ще трохи — і ви підете під домашній арешт, разом із вашим Аннунчіо. Не подобається — можете скаржитись у Контрольну комісію, коли повернетесь на Землю. А до тих пір тримайте язика за зубами.

— Стривайте, капітане. Дайте мені пояснити. Марк — він із Мнемонічної Служби.

— Еге ж, і він так казав. Немонічна Служба, немонічна служба… Як на мене, то це звичайна таємна поліція. Тільки на борту мого корабля цього не буде, га?

— Мнемонічна Служба, — терпляче повторив Шеффілд. — Ем-ен-е-ем-о-ен-і-че-ен-а. Ви не вимовляєте першого «ем». Ця назва походить від грецького слова, що означає «пам’ять».

Очі капітана звузились.

— Він усе запам’ятовує?

— Саме так, капітане. Бачите, я сам, мабуть, трохи винен. Я мав сповістити вас про Марка. І я б це зробив, якби хлопчина не занедужав одразу після старту. Я тоді вже більше ні про що не міг думати. А те, що він може зацікавитися самим кораблем, мені й на думку не спало. Тим часом він мусить цікавитися всім на світі.

— Всім на світі, га? — капітан глянув на стінний хронометр. — То сповістіть мене про це нарешті хоч тепер. Тільки без зайвих слів. Взагалі — менше теревенів. Часу обмаль.

— Це недовга розмова, запевняю вас. Ось ви, капітане, — людина, яка знає космос уздовж і впоперек. А коли так, то скажіть, скільки населених планет належить до Конфедерації?

— Вісімдесят тисяч, — негайно відповів капітан.

— Вісімдесят три тисячі двісті, — поправив Шеффілд. — Хто, по-вашому, керує такою величезною політичною організацією?

Капітан знову відповів без запинки:

— Комп’ютери.

— Точно. Скажімо, на Землі половина населення займається інформаційним забезпеченням свого уряду і тільки те й робить що обраховує, обраховує… На інших населених планетах теж є свої комп’ютерні центри. І все одно якась частина даних губиться. Кожен малий світ знає щось таке, чого не знають інші. Так само й люди. Візьмемо нашу невеличку компанію. Геохімік Вернадський не знає біології, а я, хоча трохи біолог, кепсько розуміюся на біохімії. Ніхто з нас, за винятком Фоукса, не вміє пілотувати найпростіший патрульний космоліт. Тому ми й працюємо разом, обмінюючись нашими знаннями. Проте є одне «але». Ніхто з нас не знає напевно, які з його конкретних знань стануть у пригоді іншому науковцеві за певних обставин. Ми ж не можемо сидіти й розповідати один одному все, що знаємо. Тому доводиться покладатись на здогад, а це — справа ненадійна. Наведу приклад. Є два факти, А і Б, що цілком узгоджуються один з одним. І от науковець А, який знає факт А, звертається до науковця Б, який, виявляється знає факт Б: «Який жаль, що ти мені не сказав цього десять років тому». На що науковець Б відповідає: «А я не думав, що це має аж таку вагу» або «А я гадав, що це всім відомо».

— Ось для цього й понаробляли стільки комп’ютерів, — зауважив капітан.

— Так, але можливості комп’ютерів не безмежні, — відповів Шеффілд. — Їм потрібно ставити запитання. Більше того, запитання мають бути такими, щоб їх можна було виразити щонайменшою кількістю символів. Крім того, комп’ютери — страшенні буквалісти. Вони відповідають лише на те, що ви запитали, а не на те, що ви мали на увазі. Іноді не вдається правильно поставити запитання або у машину вводять не ті символи, а в такому разі комп’ютер самотужки потрібної інформації не видасть. Що нам, усьому людству, потрібно — так це не механічна «машина пам’яті», а машина, наділена уявою. Як оця, — Шеффілд постукав пальцем себе по лобі. — Або як ваша, капітане.

— Можливо, — буркнув капітан. — Тільки мені вже краще б звичайну, га? Оту, невигадливу, з кнопками.

— Ви цього певні? Адже в них не буває осяянь. У вас же вони, либонь, бувають!

— А це хіба стосується до справи? — Капітан знову глянув на хронометр.

— Десь у глибинах людського мозку, — із запалом повів далі Шеффілд, — є сховище всіх без винятку відомостей, які трапились його володареві. І лиш небагато з них ми здатні пригадати свідомо, але всі вони там, на місці, і видобути їх допомагає крихітна фея — Асоціація, а відбувається це начебто навіть без нашої участі. Тому ми й називаємо це «осяянням», або «передчуттям». Деяким людям вони властиві більше, ніж іншим. А в декого їх можна підсилити спеціальним тренуванням. Дехто досягає тут просто-таки феноменальної доскональності, як-от Марк Аннунчіо та ще сотня таких, як він. Настане час, і, я вірю, їх буде мільярд. І тоді ми матимемо справжню Мнемонічну Службу.

Все своє життя, — провадив Шеффілд, — ці люди нічого не роблять, тільки читають, дивляться і слухають. І їх навчають робити все це чимдалі краще й ефективніше. Не має значення, які саме дані вони накопичують: багато що в тому хаосі може здаватися геть позбавленим якогось сенсу чи ваги. Ніхто в Службі не стане заперечувати, якщо котрийсь із мнемоніків витратить цілий тиждень на вивчення результатів усіх матчів з космічного поло, що відбулися в секторі Канопуса протягом ста останніх років. Будь-яка часточка інформації колись може знадобитися. Це основоположна аксіома. А час від часу хто-небудь із мнемоніків може раптом натрапити на таке співвідношення, знайти яке не під силу машині взагалі. Тому що жодна машина нездатна сама раптом поєднати дві абсолютно не зв’язаних між собою одиниці інформації — потрібна людина, досить божевільна, щоб поставити комп’ютерові оте найнеймовірніше, але єдино слушне запитання. Одна хороша кореляція, знайдена таким чином, може покрити всі витрати на Мнемонічну Службу за десяток, а то й більше років.

Капітан стривожено підняв свою широку, мов лопата, долоню:

— Зачекайте хвилину. Аннунчіо казав, що в земних реєстрах нема корабля під назвою «Три Г.». Що це має означати, ніби він знає напам’ять назви всіх зареєстрованих кораблів?

— Можливо, — відповів Шеффільд. — Мабуть, він прочитав Реєстр торгового флоту. Якщо це так, то він знає всі назви, тоннаж, роки побудови, порти приписки, чисельність екіпажу і все інше, що міститься в реєстрі.

— А він ще й зірки рахує…

— А чом би й ні? Це теж блок інформації.

— Хай мене чорти візьмуть!

— Може,й візьмуть, капітане… Річ у тім, що люди, подібні до Марка, відрізняються від усіх інших. Він одержав незвичайне, викривлене, як на наш погляд, виховання, а тому має і незвичайне, викривлене світосприйняття. Відтоді як його у п’ятирічному віці віддали до Мнемонічної Служби, він уперше вийшов поза її стіни. Він дуже вразливий, і тому поводитися з ним треба дуже обережно. Його не можна «зіпсувати», і мені доручено стежити, щоб цього не трапилось. Він — мій найтонший прилад, цінніший за будь-який пристрій на цьому кораблі, не виключаючи й плутонієвого реактора. На весь Чумацький Шлях таких, як Марк, — не більше сотні.

Капітан Фоленбі набундючився, сповнений враженої гідності. Але процідив:

— Гаразд. Отже, потрібен бортжурнал. Але суворо конфіденційно, га?

— Суворо. Він розповідає все тільки мені. А я теж не передаю інформацію нікому, хіба що буде встановлено якесь надзвичайно важливе співвідношення.

Схоже було, що капітан під «суворою конфіденційністю» розумів дещо інше, але він обмежився тим, що сказав:

— Тільки команді — ні в якому разі! — Капітан зробив красномовну паузу і додав: — Ви знаєте, про що йдеться.

Шеффілд ступив до дверей.

— Марк у курсі. Запевняю вас, екіпаж не почує від нього нічого такого.

Він уже переступав поріг, коли капітан знову обізвався:

— Шеффілде!

— Слухаю.

— А що таке «нонкомпос»?

Шеффілд стримав посмішку.

— Він вас так назвав?

— То що це таке?

— Скорочений вираз «нон компос ментіс». Так мнемоніки називають усіх не своїх. Жаргон Мнемонічної Служби. Ви нонкомпос. І я теж. По-латині буквально це означає «несповна розуму». І, знаєте, капітане, по-моєму, вони мають рацію.

І Шеффілд швидко зачинив двері.

6

Марк Аннунчіо переглянув увесь бортжурнал секунд за п’ятнадцять. Майже все там було для нього незрозумілим, але він взагалі розумів мало з того, що запам’ятовував. Це його ніколи не засмучувало, і зараз Маркові було байдуже, що в журналі скрізь сама нудота. Розчарований, бо не задовольнив своєї цікавості, Марк усе ж відклав бортжурнал з почуттям полегшення.

Потім він подався до корабельної бібліотеки й опрацював не менше тридцяти книжок — з такою швидкістю, на яку здатний лише сканер. Підлітком він три роки навчався такого читання і досі ще з гордістю пригадував, як установив на випускних іспитах рекорд швидкісного запам’ятовування.

Врешті-решт Марк забрів до лабораторного відсіку й почав заглядати то до одного, то до іншого приміщення. Він не приставав із запитаннями до науковців і відразу ж зникав, тільки-но хтось звертав на нього увагу.

Він відчував, що ці нонкомпоси дивляться на нього, як на екзотичного звіра, і ненавидів їх за це. Терпіти не міг їхнього зверхнього вигляду: теж іще всезнайки! Витратили всю потужність свого мозку на одну вузеньку галузь, з якої й пам’ятають лише мізерну частину, а туди ж — хизуються…

А втім, йому, звісно, доведеться з ними контактувати. Зрештою, це його робота. А коли б і не так, він однаково не втримався б від запитування — через допитливість. Та він постарається потерпіти до посадки на планету.

Марк радів, що корабель уже перебуває в межах зоряної системи. Скоро він побачить нову планету з новими сонцями — двома відразу — і з новим місяцем. Чотири об’єкти, і кожен піднесе свіженьку інформацію. Невичерпна скарбниця фактів, які можна буде з любов’ю видобувати й класифікувати.

З трепетним почуттям подумав він про той хаотичний безмір інформації, що чекає на нього. Власний мозок уявлявся йому у вигляді велетенського банку даних з розгалуженою перехресною індексацією: вся система простяглася нескінченно в усіх напрямах і працюватиме акуратно, чітко, швидко, як ідеально змащений і гранично точний механізм.

Він мало не розреготався, згадавши про ті запорошені горища, які нонкомпоси називають своїм мозком. Цей образ не покидав його навіть тоді, коли він розмовляв з доктором Шеффілдом, а той же серед нонкомпосів був для нього, можна сказати, «свій хлопець»: він так силкувався все зрозуміти, що часом це йому майже вдавалось. У всіх інших людей на борту космольота були, певно, не голови, а запорошені дровітні, захаращені дранкою й трісками, і видобути звідти можна тільки те, що лежить зверху.

Бідолашні телепні! Марк, може, й пожалів би їх, коли б вони не були такі занудно-злостиві. Якби вони тільки знали, на що схоже те, що вони називають своїм розумом! Якби вони були здатні це осягнути…

Марк користався з кожної нагоди, щоб побувати на спостережних постах і подивитись, як ближчають нові світи.

Корабель пройшов зовсім недалеко від Іліона. Астрофізик Саймон педантично йменував планету, на яку їх відрядили, Троєю, а її супутника Іліоном, хоча всі інші на борту називали їх Братусем та Сестричкою. По той бік від двох сонць, у протилежному куті другого трикутника «троянської системи», містилася група астероїдів. Саймон називав їх «Лагранж-Епсілон», а решта науковців — Цуценятами.

Всі ці думки неясною низкою промайнули в Марковій голові, тільки-но йому пригадалася назва Іліона. Думки були майже неусвідомлювані, і він не затримав їх розумом — як такі, що не становили безпосереднього інтересу. Зате десь у глибинних комірках його мозку ще невиразніше заворушилася, як відлуння, суміжна інформація — сотень з п’ять доморощених кличок, вигаданих кимось на заміну урочистих астрономічних найменувань. Деякі з цих кличок Марк колись вичитав, інші почув у субефірних радіопередачах, ще інші — у звичайних розмовах та інформаційних програмах. Щось йому казали напрямки, щось він сам підслухав. Навіть назва «Три Г.», вживана замість «Георг Г. Гронді», стояла на якійсь полиці цієї тьмяної картотеки.

Шеффілд частенько розпитував Марка про те, що відбувається в його мозку, — розпитував делікатно й обережно.

— Мнемонічній Службі потрібно багато таких, як ти, Марку. Мільйони. А коли людська раса розселиться по всій Галактиці, — то й мільярди. Але звідки вони візьмуться? Покладатися тільки на природжений талант не випадає. Найважливіше — то навчання, але доки ми не дізнаємося, як відбуваються мнемонічні процеси, ми не знатимемо, як ефективно виховувати мнемоніків.

І, підкоряючись Шеффілдовому спонуканню, Марк спостерігав себе, прислухався, заглядав у найпотаємніші глибини свого «я», намагаючись усвідомити ті дивовижні процеси. Він переконався, що його мозок являє собою безмежну картотеку, і ретельно вивчав систему розташування і вміст кожної шухлядки в тій картотеці; спостерігав, як карточки лаштуються у суворому порядку і як усі вони відгукуються на перший поклик, вискакуючи наперед з радісною готовністю негайно послужити. Все це було важко пояснювати, та Марк старався з усіх сил.

При цьому щодалі зростала його впевненість у собі. Потроху зникали тривоги дитинства — тих перших років перебування у Службі. Він перестав прокидатися серед ночі, обливаючись потом і скрикуючи від жаху, що в нього відібрало пам’ять. Припинились і головні болі.

В ілюмінаторі з’явився Іліон. Він був зовсім близько і сяяв аж надто яскраво — Марк і не уявляв собі, що супутники можуть світити з такою силою. (В голові у нього промарширували, вишикувані у чіткому спадному порядку, числові значення відбивної здатності трьохсот населених планет. Але вони тільки зворухнули мозкову оболонку, і Марк, власне, не взяв їх до уваги).

Раптом він замружився: його засліпило потужне світіння великих безформних плям на поверхні супутника. Саймон твердить (Марк якось підслухав втомлені відповіді астрофізика на нескінченні запитання), що це — дно колишніх морів. У Марковому мозку відразу засвітилася картинка: перше повідомлення Хідошекі Макоями, в якому зазначався хімічний склад тих яскравих солевих відкладів — 78,6% хлористого натрію, 19,2% карбонату магнію, 1,4% сульфату ка… Екран згас. Ця інформація зараз не потрібна.

Іліон мав атмосферу. Всього лиш якихось 100 міліметрів ртутного стовпчика. (Трохи більше 1/8 земної, у 10 разів більше марсіанської, 0,254 атмосфери Коралемона, 0,1376 — Аврори…) Марк байдужно спостерігав, як на його внутрішньому екрані зростають десяткові знаки. Це була непогана тренувальна вправа, але не дуже цікава. Моментальну лічбу вони проходили ще в п’ятому класі. Єдине, що він погано опанував у школі, так це інтеграли. Перед його внутрішнім зором ураз промайнуло з півдюжини визначень, але Маркові бракувало чисто математичних знань, щоб їх осягнути, хоча процитувати напам’ять будь-яку дефініцію він міг напрочуд легко.

У школі їм завжди казали:

— Ніколи не дозволяйте собі захопитися якимось одним предметом чи навіть комплексом фактів. Тільки-но ви надто зацікавитесь, як почнете факти відбирати, а цього не можна допустити ні в якому разі. Для вас має бути важливим геть усе. Коли вже ви зафіксували якийсь факт, не має значення, розумієте ви його чи ні.

А от нонкомпоси думають інакше. Зарозумілі головачі з дірявим мозком?

Тепер корабель наближався до самого Братуся. Він також яскраво світився, але трохи по-іншому, ніж Сестричка. Поблизу полюсів він був укритий кригою. (Перед очима Марка попливли сторінки підручників з палеокліматології Землі, і він не став їх зупиняти). Ці полярні шапки потроху відступають. Ще мільйон років — і на Братусі буде такий самий клімат, який тепер на Землі. Братусеві розміри й маса майже дорівнюють Земним, а доба в нього становить 36 годин.

Це був справжній двійник Землі. А ті відмінності, про які сповіщалось у повідомленнях Макоями, були на користь Братуся. Наскільки досі було відомо, на Братусеві не існувало нічого такого, що загрожувало б людині. Ніхто б і не подумав, що тут чаїться якась небезпека. Тому ніхто не міг збагнути, чому перша колонія людей на цій планеті загинула вся до останнього чоловіка.

Гірше того, трагедія сталася таким чином, що вся зібрана досі інформація не давала жодного натяку на причину масової смерті людей.

7

Шеффілд прийшов у каюту Марка і провів з ним дві години, що лишилися до посадки. Спочатку їх розмістили в в одній каюті. Заради експерименту: мнемонікам не подобалось товариство нонкомпосів. Хай навіть найкращих серед інших. У всякому разі, експеримент не вдався. Майже відразу після старту Марк почав страждати, весь укрився потом, мало не задихався — тільки кидав на Шеффілда благальні погляди. І той зрозумів, що мнемоніка краще залишити самого.

Шеффілд почувався винним. Він відчував неабияку відповідальність у всьому, що стосувалося Марка, — байдуже, чи справді він чимось завинив, чи ні. Доктор і такі, як він, брали для навчання дітей, подібних до Марка, і руйнували їхню особистість. Цим дітям давали якісь препарати, щоб штучно прискорилося їхнє зростання. Їх розтоплювали й ліпили, наче воскові ляльки. Їм не дозволяли гратися з нормальними дітьми, щоб у них не вироблялися навички нормального мислення. Ще жоден мнемонік не взяв нормального шлюбу, навіть у межах своєї групи.

Тим-то Шеффілд і відчував себе страшенно винним.

Двадцять років тому першу дюжину таких хлопчаків виховали в одній із шкіл під керівництвом Ю Караганди, «деспотичного, мов азіатський владика», як засвідчив із роздратуванням один кореспондент, котрому доводилось брати в нього інтерв’ю. Врешті-решт Караганда через якісь неясні мотиви наклав на себе руки, але інші психологи — і серед них Шеффілд, — куди добропристойніші, хоч і не з таким блискучим інтелектом, яку Ю Караганди, встигли попрацювати з ним і утворити напрямок у психології.

Їхня школа зростала, виникали її філії. Одна з таких філій була заснована навіть на Марсі, зараз у ній навчалося п’ять мнемоніків. За останніми підрахунками, нині налічувалося 103 живих і здорових випускники мнемонічних шкіл (ясна річ, не всі учні завершували повний курс навчання). П’ять років тому Всепланетний Уряд (не слід плутати з Центральним Галактичним Комітетом, який засів на Землі і керував звідси Галактичною Конфедерацією) дозволив заснувати в рамках Міністерства внутрішніх справ спеціальну Мнемонічну Службу.

Ця Служба вже з лихвою окупила себе, але про те знало обмежене коло людей. Всепланетний Уряд замовчував цей факт, так само як і інші відомості, що стосувалися мнемоніків. Адже то дуже тонка справа. То «експеримент». Уряд боявся, що невдача з експериментом матиме прикрі політичні наслідки. Опозиція (її з великими труднощами вдалося переконати, щоб не включала цей пункт до програми передвиборної боротьби) галасувала на загальнопланетних форумах про «навіженство» та «розбазарювання коштів, вилучених у платників податків». І все це незважаючи на те, що існували документовані докази протилежної картини.

В умовах машинної цивілізації, що заполонила Галактику, важко навчитися оцінювати можливості «чистого», неозброєного мозку. Потрібен, певно, тривалий період учнівства.

Шеффілд не міг би назвати тут ніяких конкретних строків.

Однак у присутності Марка не можна було піддаватися меланхолії. Настрій людини передається, як інфекція. Тому Шеффілд сказав:

— У тебе чудовий вигляд, парубче.

Здавалося, Марк зрадів зустрічі.

— Коли ми повернемось на Землю, докторе Шеффілд… — почав він замислено. Потім замовк, трохи почервонів і повів далі: — Я хочу сказати, якщо ми повернемося на Землю, то я роздобуду якнайбільше книжок та фільмів про народні повір’я. Я майже нічого не читав на цю тему. Я проглядав книжки у корабельній бібліотеці, але про це там нічого нема.

— А чому ти раптом зацікавився?