— Дайте сюди! — Саймон кинувся на довгов’язого психолога.

Шеффілд відштовхнув його.

— Не будемо мірятися силою, Саймоне. Я ще не так давно займався вільною боротьбою. Послухайте, я пропоную вам угоду.

Саймон далі наскакував на психолога, забувши про гідність, задихаючись від злості. Шеффілд, поволі відступаючи до дверей, утримував його на відстані витягнутої руки.

— Дозвольте Маркові й мені вирушити з вами, і жодна душа цього не побачить і не почує.

Саймон потроху почав заспокоюватися.

— І ви віддасте це мені? — нарешті важко видихнув він.

— Після того, як ми з Марком будемо на місці поселення.

— І я повинен вірити вам на слово? — Саймон намагався вкласти у ці слова стільки образливості, скільки міг.

— А чом би й ні? Хай там як, а ви мені повірте в одному: я розголошу всім нашу бесіду, якщо ви не погодитесь. Спочатку я прокручу цей запис Вернадському. Він буде у захваті. Ви знаєте, яке в нього старосвітське чуття гумору…

— Гаразд. Готуйтеся зі своїм хлопцем до вильоту. — Саймон проказав це таким тихим голосом, що його було ледве чути. Тоді враз рішуче додав: — Тільки запам’ятайте, Шеффілде. Коли ми повернемося на Землю, я витягну вас перед очі Центрального комітету ГАРН. Це я вам гарантую. Вас дискваліфікують.

— Я не боюся Галактичної Асоціації Розвитку Науки. — Шеффілд вимовив назву по складах. — Врешті-решт, чим я перед вами завинив? Невже ви збираєтесь подавати цей магнітофонний запис Центральному комітетові як речовий доказ? Та ну ж бо. Давайте по-дружньому. Ви ж не захочете сповіщати про свою… гм… помилку найголовнішим з бундючних бовдурів, що представляють 83 000 планет?

Чемно всміхнувшись, Шеффілд зник за дверима.

Та коли він опинився у коридорі, усмішка зникла з його обличчя. Вся ця історія йому не подобалась. Тепер він питав сам себе: а чи варта була справа того, щоб наживати собі такого ворога?

19

Поблизу місця першого поселення на Братусі з’явилося сім наметів. Всі вони були перед очима Невіла Фоукса, який стояв на невисокому горбі. Минав сьомий день їхнього перебування тут.

Фоукс глянув на небо. Над головою пропливали густі хмари, просякнуті дощем. Це його радувало. Коли обидва сонця ховалися за такі хмари, всі предмети, освітлені розсіяним сірувато-білим світлом, здавалися майже земними.

Віяв свіжий, вогкуватий вітер — достоту як у Вермонті серед квітня. Фоукс був родом з Нової Англії: приємно хоч на хвилину відчути себе, наче вдома. Через чотири-п’ять годин Лагранж-І зайде і хмари почервоніють, а краєвид стане похмурим і тьмяним. Але Фоукс сподівався на той час уже бути в наметі.

Так близько від екватора і так холодно! Пусте, через тисячу років все тут зміниться. Коли відступлять льодовики, повітря прогріється, а грунт підсохне. З’являться джунглі й пустелі. Поступово підвищуватиметься рівень океанів, поглинаючи безліч островів. Дві великі річки стануть внутрішнім морем, і зміняться обриси єдиного великого Братусевого континенту. А можливо, він розпадеться на декілька малих.

«А місце першого поселення теж зануриться у воду?» — подумав Фоукс. То, може, він забере з собою під воду й прокляття, що нависло над цим місцем.

Фоукс розумів, чому Конфедерації так доконче потрібно розкрити таємницю цього першого поселення. Навіть якщо вся річ справді полягає у звичайному захворюванні, це треба довести. Інакше хто наважиться оселитись на цій планеті? Повір’я про «приманку для роззяв» лякали не тільки космонавтів.

От хоч би він сам… Так, його перша подорож до місця поселення минула цілком щасливо, хоча він і був тоді радий скоріше забратися подалі від цієї похмурої твані. А повертатися сюди було вже важче. Не так просто засинати щодня з думкою про тисячі таємничих смертей, що оточують тебе з усіх боків, відокремлені лише примарним шаром часу.

Нові холоднокровно, як і пристало лікареві, розкопав дюжину могил із зотлілими останками перших колоністів. Фоукс не мусив брати участь в ексгумації і навіть не глянув на них. А Нові заявив, що з цих напівструхлілих кісток нічого дізнатися не вдасться.

— Здається, є якісь аномалії у кісткових відкладеннях, — повідомив він.

Але коли його запитали про причину, лікар визнав, що це явище можна пояснити й сторічним перебуванням кісток у вогкому грунті.

Фоукс створив собі власну фантастичну картину нещастя, і вона переслідувала його навіть наяву. Начебто у грунті планети живе якесь невловиме плем’я розумних істот. Ніким не помічені, вони сто років тому регулярно відвідували поселення, готуючи нещадне винищення чужинців.

В його уяві малювалася тиха бактеріологічна війна. Ось ці фантоми у малих лабораторіях під корінням дерев вирощують всякі грибки та спори, шукаючи такого різновиду, який міг би жити в людському організмі. Можливо, вони навіть викрадали дітей, щоб провадити на них досліди.

І коли вони знайшли те, що шукали, спори було випущено в атмосферу, і на колонію попливли смертоносні хмари…

Фоукс розумів, що все те — плід його фантазії. Він вигадав це під час безсонних ночей, без очевидної причини — може, тому, що тривожно стискалося серце. Однак, залишившись сам на сам з лісом, він не раз здригався, пойнятий раптовим моторошним відчуттям, ніби чиїсь блискучі очі пильно стежать за ним з-під дерев у похмурому присмерку Лагранжа-І.

Заглиблений у такі думки, Фоукс усе ж за звичкою ботаніка не минав оком жодної з рослин, повз які проходив. Він навмисне, виходячи з табору, обирав щоразу новий напрямок, але завжди бачив майже те саме. Ліси на Братусі не можна назвати могутніми, і вони не мали непролазних хащів. Мандрувати ними було досить легко. Низенькі дерева (лише деякі з них перевищували десять футів, хоча товщина стовбурів була приблизно така, як у земних дерев) росли аж ніяк не купно.

Фоукс уклав спрощену схему класифікації рослинного світу Братуся й у глибині душі сподівався, що така класифікація, можливо, обезсмертить його ім’я в ботанічній науці.

Наприклад, там росло «дерево-багнет». Його великі пурпурові квіти приваблювали комахоподібних істот, які будували всередині квіток маленькі гніздечка. Згодом (під дією якогось імпульсу чи сигналу — Фоукс не знав) усі квітки на цьому дереві за ніч вистрілювали довгу блискучу маточку білого кольору. Така маточка була не менша двох футів, і тому здавалося, що кожне дерево враз вистромило безліч багнетів.

Наступного дня квітка запилювалась, і пелюстки щільно стулювались, закривши й маточку, і комах — усе. Першодослідник Макояма назвав цю рослину «дерево-багнет», але Фоукс набрався сміливості перейменувати його в «Міграцію Фоуксії».

Всі дерева мали одну спільну особливість. Їхня деревина відзначалася неймовірною твердістю. Тут було над чим посушити голову і біохімікам — щоб визначити фізичний стан молекул її клітковини, і біофізикам — щоб вивчити, як може проходити вода крізь таку незвичайно щільну тканину. На власному досвіді Фоукс упевнився, що квітки ламаються, мов скляні, якщо їх потягти, а гілля дерев майже неможливо зігнути, не те що зламати. Його кишеньковий ніж затупився, не залишивши на гілці й малої подряпини. Щоб розчистити собі клаптик для посіву, перші колоністи, мабуть, змушені були викопувати дерева з корінням.

На відміну від Землі Братусеві ліси не мали тваринного життя. Можливо, тварини вимерли під час наступу льодовиків. Але Фоукс напевне цього знати не міг.

Усі комахоподібні істоти тут мали по два крила. Крила ці скидалися на пухнасті плівочки, які тріпотіли зовсім беззвучно. Жодна з комах, звичайно, не була кровосисною.

Єдиним представником тваринного світу, який потрапив на очі експедиції, була велика крилата істота, що зненацька з’явилася над табором. Щоб виявити її справжній вигляд, зробили моментальну фотографію, тому що роздивитись її як слід простим оком не було змоги: надто стрімко промайнула вона понад самими наметами, вочевидь стривожена їхньою появою тут.

Летючий звір мав чотири крила. Передня пара крил, які закінчувались міцними кігтями, являла собою майже голі перетинки і, мабуть, забезпечувала можливість планеруючого польоту. Задня пара, вкрита жорстким пухом, тріпотіла з шаленою частотою. Родрігес запропонував назвати цю істоту «тетраптерусом».

Охоплений спогадами, Фоукс раптом здригнувся, побачивши траву нового різновиду, який досі йому ще не траплявся. Трава росла щільним кущем, але кожна стеблина вгорі розгалужувалась на три. Ботанік вийняв лупу й обережно торкнув пальцем одну із стеблин пальцем. Як і інші трави на Братусі, вона була…

Саме в цю мить він почув якийсь шерех позад себе — почув ясно. Він завмер, прислухаючись, але тьохкання його власного серця заглушувало всі інші звуки. Фоукс рвучко обернувся. Щось схоже на людську тінь миттю майнуло за дерево.

Фоуксові перехопило подих. Він став поволі намацувати зброю при поясі, але рука рухалася наче крізь патоку.

Виходить, що його фантазії — зовсім не фантазії? Виходить, Братусь — не безлюдна планета?

Фоукс мимоволі опинився за іншим деревом. Втекти він не міг. То вже напевно. Не скаже ж він іншим: «Я бачив щось живе. Можливо, ось тут вона і є — розгадка. Але я злякався і дав змогу їй зникнути».

Він мусить щось зробити.

Позаду того дерева, за яким сховалася невідома істота, росло «дерево-келих». Воно квітувало; біло-кремові квітки витяглись угору, напружившись у чеканні перших краплин довгожданого дощу. І тут пролунав дзенькіт — ніби розбився келих. Біло-кремові пелюстки, тріпонувшись, нагнулися донизу.

Це йому не приверзлося. Хтось таки стояв за деревом.

Фоукс глибоко вдихнув — раз, другий — і прожогом скочив уперед, тримаючи напоготові зброю, готовий стріляти відразу, тільки-но з’явиться небезпека.

Але з-за дерева почувся голос:

— Не стріляйте. Це я.

Потому з’явилася перелякана, але безперечно людська фізіономія.

Це був Марк Аннунчіо.

Фоукс застиг на місці і втупився в хлопця. Нарешті видушив із себе:

— Що ти тут робиш?

Не відриваючи погляду від зброї, Марк пробелькотів:

— Я йшов за вами.

— Навіщо?

— Подивитись, що ви робите. Мені було цікаво, що ви знайдете. Я думав, як ви мене помітите, то проженете.

Аж тепер Фоукс помітив, що й досі тримає в руці зброю, і сховав її до кобури, але тільки з третьої спроби.

Впали перші краплини дощу. Фоукс різко кинув:

— Нікому не кажи, що тут сталося.

Він зміряв юнака ворожим поглядом, і вони, тримаючись віддалік один від одного, попростували до табору.

20

До семи наметів додався збірний будиночок, якого поставили посередині табору. В ньому за довгим столом зібралася вся група.

Приводом була визначна подія, але всі в будиночку мали трохи приголомшений вигляд. Верховодив Вернадський, який у студентські роки завжди готував собі їжу сам. Ось він витяг з високочастотної пічки якесь паруюче вариво і проголосив:

— Кому калорій?

І став щедро розкладати їжу по тарілках.

— Пахне дуже смачно, — невпевнено сказав Нові.

Він підчепив на виделку шматок м’яса. Воно було якогось лілового кольору, і, незважаючи на тривалу дію високої температури, дуже тверде. Дрібно покришена зелень круг нього здавалося м’якшого, але й менш їстівною.

— Ну, то що? — спитав Вернадський. — Їжте. Уминайте за обидві щоки. Не бійтесь, я вже пробував — смакує.

Він напхав рот м’ясом і жував довго-довго.

— Трошки тверде, зате смачно.

— А може, це нас і вб’є, — замогильним голосом проказав Фоукс.

— Пусте, — озвався Вернадський. — Пацюки живилися цим два тижні.

— Два тижні — не так уже й багато, — заперечив Нові.

— Нічого, від одного шматка не помреш, — підкинув Родрігес. — Скажу чесно, таки смачно!

Так воно й було. Кінець кінцем з цим погодилися всі. До цих пір усі живі організми Братуся, які можна було їсти, виявлялися смачними. Зерно майже неможливо було змолоти на борошно, та коли це вдавалося зробити, з нього виходив гарний хліб, з великим вмістом білка. Кілька таких хлібин і зараз лежало на столі. Вони були темного кольору, важкуваті, але приємні на смак.

Фоукс, вивчивши рослинність Братуся, дійшов висновку, що при продуманих зрошенні й сівбі один акр поверхні планети зможе давати їжі для травоядних тварин у десять разів більше, ніж акр найпоживнішої люцерни на Землі.

На Шеффілда це справило велике враження, і він одразу назвав Братуся житницею сотні планет. Але Фоукс всупереч своїм власним твердженням знизав плечима:

— Приманка для роззяв.

Тиждень тому вся група була дуже схвильована: хом’яки та білі миші несподівано відмовились їсти деякі з нових видів трав, принесених Фоуксом. Коли невелику кількість цих трав підмішали до звичайного їхнього раціону, тварини стали гинути.

Розгадка таємниці?

Не зовсім. Через кілька годин прийшов Вернадський і спокійно сказав:

— Мідь, свинець і ртуть.

— Що? — перепитав Саймон.

— У цих рослинах. Вони містять багато важких металів. Можливо, це еволюційний захисний засіб — щоб їх не їли.

— Виходить, перші поселенці… — почав Саймон.

— Ні, цього не може бути. Більшість рослин цілком їстівні. Лише ці, але їх ніхто їсти й не стане.

— Звідки ви знаєте?

— Не стали ж їх їсти пацюки.

— Так то пацюки…

Вернадський тільки цього й чекав. Він патетично проголосив:

— Ви бачите перед собою мученика науки. Я їх покуштував.

— Що?! — скрикнув Нові.

— Тільки лизнув, не хвилюйтесь. Я — мученик обережний. Взагалі вони гіркі, як стрихнін. Але хіба може бути інакше? Якщо рослина набирається свинцю лише для того, щоб її не з’їла тварина, і якщо тварина дізнається про те лише тоді, коли здохне, то яка від цього рослині користь? Гіркота вказує тварині на небезпеку. Чергування попереджень й покарань — ось у чому фокус.

— Більше того, — сказав Нові, — перші поселенці загинули не від важких металів. Симптоми були зовсім інші.

Ті симптоми були чудово відомі всім. Дехто почув їх у популярному викладі, решта вичитали у спеціальних довідках. Утруднене, болюче дихання, яке поступово далі погіршується. Оце, власне, все.

Фоукс відклав виделку.

— Послухайте, а ну як у цій їжі є якийсь алкалоїд, що паралізує нерви легеневих м’язів?

— У пацюків також є легені, — відповів Вернадський. — І їх ця їжа не вбила.

— А може, він накопичується у тканинах?

— Добре, добре. Якщо у вас виникнуть болі при диханні, перейдіть на звичайний корабельний раціон і подивіться, чи вам не покращає. Але остерігайтеся самонавіювання.

— Це вже з моєї парафії, — пробурчав Шеффілд. — Щодо цього — не хвилюйтеся.

Фоукс важко зітхнув, потім ще раз. Тоді з похмурим виглядом поклав собі в рот новий шмат м’яса.

На дальньому кінці стола сидів Марк Аннунчіо. Він їв повільніше, ніж решта членів експедиції, і пригадував монографію Норріса Вайнограда «Смак і запах». Вайноград розробив класифікацію смаків і запахів, що базується на опису затримування ферментних реакцій усередині смакових сосочків. Аннунчіо не знав достеменно, що це означає, але пам’ятав усі символи, характеристики й визначення.

І ось тепер, доїдаючи свою порцію, Марк визначив смак м’яса, розклавши його одночасно на три підкласи. Хлопцеві щелепи трохи нили від напруженого жування.

21

Наближався вечір. Лагранж-І уже висів низько над обрієм. День видався ясний, теплий, і Борис Вернадський відчував насолоду. Він зробив деякі цікаві виміри, а його строкатий светр поволі змінював кольори з кожною годиною, в міру того як сонця переміщувались на небосхилі.

Тепер від Вернадського тяглася довга червона тінь, і лише нижня її третина, на яку накладалася тінь від Лагранжа-ІІ, була сірого кольору. Він простяг руку, і від неї впали дві тіні — розмита оранжева, футів на 15 від нього, і густіша голуба — з того ж боку, але завдовжки футів із п’ять. Якби він мав час, він із задоволенням створив би прекрасну гаму кольорових тіньограм.

Він так захопився приємними думками, що навіть не обурився, побачивши Марка Аннунчіо, який обходив його дальньою стежкою. Вернадський відклав убік нуклеометр і помахав рукою:

— Йди сюди!

Юнак несміливо наблизився до нього.

— Здрастуйте.

— Ти щось хотів?

— Я просто… просто дивлюсь.

— Он як? Гаразд, підходь, дивися. Знаєш, що це я роблю?

Марк заперечливо похитав головою.

— Це нуклеометр, — сказав Вернадський. — Його встромляють у грунт. Ось так. Отут зверху в нього генератор силового поля, тому його можна ввігнати в будь-яку породу.

Не припиняючи розмови, він наліг на нуклеометр, і той на два фути угруз у голову кам’яного пласта.

— Бачиш?

У Марка засвітилися очі, і це сподобалось Вернадському. Геохімік сказав:

— По боках стрижня тут є мініатюрні атомні пічечки. Кожна з них випаровує близько мільйона молекул навколишньої породи і розкладає їх на атоми. Потім атоми розподіляються за масою та зарядом ядер, і результати можна безпосередньо зчитувати зі шкал ось тут, зверху. Метикуєш?

— Не зовсім. Але це непогано знати.

Вернадський, усміхнувшись, промовив:

— Ми закінчуємо вимірювання — одержуємо чисельні дані про вміст різних елементів у корі. На всіх киснево-водних планетах ці цифри майже однакові.

Марк зауважив серйозно:

— З тих планет, що я знаю, найбільше кремнію має Лепта — 32,765%. У Землі — лише 24,862%. Стосовно до маси.

Усмішка спливла з обличчя Вернадського. Він сухо спитав:

— Слухай, хлопче, ти знаєш такі цифри для всіх планет?

— Ні, це неможливо. По-моєму, ще не всі планети й досліджені. У «Довіднику з кори планет» Бішуна і Спенглоу є дані тільки для 21 854 планет. Їх я, звичайно, знаю всі.

Вернадський відчув себе так, ніби з нього випустили повітря. Все ж він провадив:

— На Братусі елементи розподілені ще рівномірніше, ніж звичайно. Кисню мало — за моїми даними, в середньому якихось 42,113%. Кремнію також мало — 22,722%. Важких металів у 10-100 разів більше, ніж на Землі, і це не локальне явище: загальна густина Братуся на 5% вища за земну.

Вернадський і сам не відав, навіщо все це говорить хлопчині. Якоюсь мірою, мабуть, тому, що завжди приємно мати уважного слухача. Коли нема з ким поговорити про свою професію, часом стає самотньо й смутно. І він продовжив свою лекцію, дедалі більше входячи у смак:

— З другого боку, легкі елементи розподіляються тут також рівномірніше. В океанах головними сполуками є не хлористий натрій, як на Землі, а магнієві солі. А літій, берилій і бор? Вони легші від вуглецю, але на Землі й на всіх інших планетах зустрічаються дуже рідко. А на Братусі їх багато. Всі ці три елементи становлять близько 0,4% кори, а на Землі — тільки 0,004%.

Марк доторкнувся до рукава геохіміка.

— А ви маєте список усіх елементів з їх вмістом у корі? Можна його подивитись?

Вернадський витяг із задньої кишені штанів складеного папірця, простягнув його Маркові й, усміхаючись, сказав:

— Тільки не надрукуй ці цифри раніш за мене.

Марк пробіг очима папірець і повернув його Вернадському.

— Що, вже? — здивовано запитав той.

— Ну, так, — замислено відповів Марк. — Я все запам’ятав.

Він повернувся й пішов геть, навіть не попрощавшись.

Останній відблиск Лагранжа-І згас за обрієм.

Вернадський подивився услід Марку, знизав плечима, витяг із грунту нуклеометр і рушив до наметів.

22

Шеффілд загалом був задоволений. Марк поводив себе навіть краще, ніж він сподівався. Щоправда, він майже зовсім не вступав у розмови, але це, власне, не мало значення. Хай там як, а Марк виявляв інтерес до всього, що його оточувало, і не нудив світом. І не зчиняв ніяких скандалів.

Вернадський розповів Шеффілдові, що останнього вечора Марк цілком нормально поговорив із ним щодо аналізів складу Братусевої кори і навіть ні разу не підвищив голосу. Вернадський трохи посміявся з того, що Марк знає склад кори двадцяти тисяч планет, і пообіцяв, що коли-небудь примусить хлопця проказати напам’ять усі цифри — просто щоб подивитись, скільки часу це займе.

Сам Марк про розмову з Вернадським нічого Шеффілдові не сказав. Цілий ранок він просидів у своєму наметі. Шеффілд зазирнув туди й побачив, що хлопець сидить на ліжку, втупившись у свої ноги, і не став його займати.

Шеффілд відчув, що йому самому потрібна якась оригінальна ідея. Справді оригінальна, незвичайна ідея.

Досі вони ще нічого не досягли. За цілий місяць — нічого. Родрігес і чути не хотів про якусь інфекцію. Вернадський геть-чисто відкидав можливість харчового отруєння. Нові шалено мотав головою, коли хтось згадував про порушення обміну речовин. «Де докази?» — питав він.

Усе зводилось до того, що, на тверду думку спеціалістів, будь-яка фізична причина смерті виключалась. Але ж чоловіки, жінки й діти все-таки померли. Значить, була якась причина. Може, психологічна?

Ще на кораблі Шеффілд скористався цим, щоб висміяти Саймона. Але тепер настав час, навіть не час — нагальна потреба серйозно замислитись. Може, щось примусило поселенців самим заподіяти собі смерть? Але що? Людство колонізувало вже десятки тисяч планет, і це аж ніяк не вплинуло на його психічну стійкість. Самогубства та психози більше поширені на самій Землі, ніж деінде в Галактиці.

До того ж колонія відчайдушно благала про медичну допомогу. Люди не хотіли вмирати.

Занепад особистості? Щось специфічне саме для цієї окремої групи? Щось настільки дійове, щоб могло спричинитися до смерті аж тисячі людей? На це не схоже. І зрештою, як про це можна тепер дізнатися? Місце поселення ретельно обшукали, але ні плівок, ні записів, навіть якихось дрібних фрагментів інформації не знайшли. Насичене вологою сторіччя знищило геть усі нетривкі свідоцтва.

Шеффілд опинився немов у порожнечі. Він відчував повну безпорадність. Інші принаймні мають певні відомості, з якими можна працювати. У нього не було нічого.

Він знову опинився біля Маркового намету. І мимоволі зазирнув усередину. Намет був порожній. Шеффілд озирнувся й помітив Марка, який поспішав до лісу. Шеффілд гукнув його вслід:

— Марку! Зачекай мене!

Марк зупинився, потім начебто рушив далі, але передумав, і дав довгоногому Шеффілдові наздогнати себе.

— Куди ти зібрався? — запитав Шеффілд.

Навіть після того як пробігся, він не засапався — так багато кисню було в атмосфері Братуся.

— До ракети, — знехотя відповів Марк.

— Чого?

— Я ще не мав нагоди роздивитись її як слід.

— Та ну ж бо! Була в тебе така нагода, — сказав Шеффілд. — Коли ми летіли в табір, ти ж не відходив від Фоукса — висів у нього над головою, як шуліка.

— Тоді було багато людей, — сердито кинув Марк. — А я хочу роздивитися ракету сам-один.

Шеффілд занепокоївся. Хлопець роздратований. Краще піти з ним і з’ясувати, в чому річ. І він сказав:

— Якщо подумати, то й мені не завадило б добре роздивитися ракету. Ти не заперечуєш, як я підтримаю тобі компанію?

Марк завагався, тоді сказав:

— Га… гаразд. Якщо ви так хочете.

Запрошення пролунало не вельми ґречно.

Шеффілд запитав:

— А що ти несеш, Марку?

— Палицю. Я зрізав її з дерева лазером і взяв із собою на той випадок, якщо хтось здумає мене зупинити.

І він махнув палицею — так, що вона зі свистом розітнула густе повітря.

— Навіщо комусь зупиняти тебе, Марку? Я б її викинув. Вона важка й тверда. Ти можеш когось поранити.

Марк простував далі.

— Не викину.

Шеффілд поміркував трохи й вирішив поки що утриматись від сварки. Спочатку треба з’ясувати, звідки раптом така ворожість.

— Ну, як знаєш, — мовив він.

Ракетний човен лежав на галявині. Його лискуча металева поверхня відбивала зеленаве проміння Лагранжа-І, що був у зеніті; Лагранж-ІІ ще не з’явився над обрієм.

Марк сторожко роззирнувся навкруги.

— Нікого не видно, Марку, — сказав Шеффілд.

Вони піднялися на борт. Це була велика ракета. Сім чоловік і все необхідне спорядження вона перевезла до табору всього за три рейси.

Шеффілд боязко оглянув панель керування.

— Не можу уявити, як це такий собі ботанік спромігся навчитись керувати цією махиною? Це ж так далеко від ботаніки!

— Я теж можу нею керувати, — несподівано сказав Марк.

— Ти? — Шеффілд з подиву аж вирячив очі.

— Я спостерігав, що робив доктор Фоукс, коли ми летіли сюди. Я зрозумів усе, що він робив. І потім, у нього є інструкція з ремонту ракети. Я якось поцупив її і прочитав.

— Ну, це таки радість, — весело сказав Шеффілд. — Тепер на крайній випадок маємо запасного пілота.

Він повернувся до Марка спиною і не бачив, як палиця злетіла вгору і з силою впала на його голову. Він не почув, як Марк проказав стурбованим голосом: «Вибачте, докторе Шеффілд». Власне кажучи, він навіть не відчув удару, від якого знепритомнів.

23

Згодом Шеффілд зрозумів, що свідомість повернулася до нього, коли ракету трусонуло під час посадки. Нічого ще не тямлячи, весь наче в тумані, він відчув якийсь біль.

Над ним ніби плавав голос Марка. Це було перше, що Шеффілд усвідомив. Він зробив спробу перевернутися й стати на коліна. У голові гуло.

Спочатку Марків голос сприймався просто як потік порожніх, безладних звуків. Потім звуки почали складатися в слова. Нарешті, коли Шеффілд великим зусиллям розплющив очі й одразу заплющив їх від різкого світла, він уже почав розбирати цілі речення. Він стояв на одному коліні, опустивши важку голову, і слухав, як Марк захлинаючись викрикував тонким голосом:

— …тисяча людей, і всі вмерли. Залишилися тільки могили. І ніхто не знає чому.

Почувся гомін, в якому Шеффілд нічого не міг розібрати. Потім розлігся чийсь хрипкий бас, а після того знову заговорив Марк:

— Це — правда. Але навіщо, по-вашому, на борту стільки вчених?

Перемагаючи біль, Шеффілд звівся на ноги й притулився до стіни. Він доторкнувся до гулі на голові і, глянувши на долоню, побачив кров; вона геть просочила волосся і вже трохи запеклася. Застогнавши, він хитнувся вперед до виходу, намацав ручку й прочинив люк.

Трап був спущений. Шеффілд трохи постояв біля люка, похитуючись і не наважуючись зробити бодай крок.

Йому потрібен був час, щоб зорієнтуватися, що діється навколо. Обидва сонця стояли високо в небі, а за тисячу футів від ракети над миршавими деревами височів гігантський сталевий циліндр «Трьох Г.».

Марк стояв біля підніжжя трапа, оточений членами екіпажу. Вони були роздягнені до пояса і вже встигли засмагнути під ультрафіолетом Лагранжа-II, ставши мало не чорними. (Спасибі густій атмосфері і товстому шарові озону в її верхній частині — вони затримували ультрафіолетове випромінювання, послаблюючи його до нешкідливого рівня).

Астронавт, що стояв якраз перед Марком, спирався на бейсбольну битку. Інший підкидав і ловив м’ячика. Багато хто мав на руках бейсбольні рукавички.

«Дивно, — чомусь промайнуло в голові Шеффілда, — Марк причалив прямо біля стадіону».

Марк подивився вгору, побачив його і збуджено скрикнув:

— Містере Шеффілд, адже правда, що колись сюди посилали експедицію і що всі вони загинули?

Шеффілд спробував було сказати: «Марку, що ти робиш?», — та не зміг.

— Містере, правду каже цей пуголовок?

Шеффілд учепився спітнілими долонями за поручень трапа. Обличчя астронавта колихалося за метр від нього. Товсті губи й маленькі очиці, що визирали з-під густих брів, смикнулись і затанцювали перед Шеффілдом. Потім трап метнувся вгору й закрутився десь над головою. Він чомусь тримався тепер руками за землю, а вилицю раптом пронизав холодний біль. Тут він перестав опиратися і знову втратив свідомість.

24

Наступного разу Шеффілд опритомнів уже не так болісно. Він лежав у ліжку, над ним схилилися два обличчя. Перед очима в нього пропливло щось довге й тонке, і крізь шум у голові він почув чийсь голос:

— Зараз він очуняє, Саймоне.

Шеффілд заплющив очі. Не знати як, але він збагнув, що голова його забинтована.

Він хвилину полежав спокійно, тільки глибоко втягував повітря. А коли знову розплющив очі, побачив кілька облич цілком ясно. Ось просто над ним кругле обличчя Нові, з професійно нахмуреним чолом, яке, втім, одразу проясніло, тільки-но Шеффілд вимовив:

— Привіт, Нові!

Друге обличчя — злостиве, зі стиснутими зубами, але з ледь помітними іскорками задоволення в очах — належало Саймонові.

— Де ми? — запитав Шеффілд.

— У космосі, докторе Шеффілд, — крижаним тоном відповів Саймон. — Ось уже два дні.

— Два дні? — У Шеффілда зробилися великі очі.

— У вас був тяжкий струс мозку, Шеффілде, — втрутився Нові, — мало не тріснув череп. Спокійніше.

— Що трапи… Де Марк? Де Марк?!

— Тихше. Тихше.

Нові поклав руки Шеффілдові на плечі й примусив його знову лягти.

— Ваш хлопчисько під арештом, — сказав Саймон. — Якщо хочете знати чому, то знайте: він умисне підбурював команду корабля до бунту, внаслідок чого наражалося на небезпеку життя п’ятьох чоловік. Нас ледве не залишили у тимчасовому таборі, тому що команда збиралася відлетіти негайно. Капітанові було зовсім не просто упрохати, щоб вони взяли нас із собою.

Шеффілд спробував вивільнити з-під рук Нові одне плече. В пам’яті спливла розпливчаста картинка — Марк і астронавт із биткою. Марк промовляє: «…тисяча людей, і всі вмерли…»

Зробивши неймовірне зусилля, психолог підвівся на лікті.

— Послухайте, Саймоне, я не знаю, чому Марк це зробив, але дайте мені змогу поговорити з ним. Я все з’ясую.

— В цьому нема потреби, — відповів Саймон. — Все стане ясно на суді.

Шеффілд знову зробив спробу вивільнитися з-під рук Нові.

— Та навіщо ж така офіційність? Навіщо втягувати сюди Бюро? Ми можемо розібратися самі.

— Саме це ми й збираємося зробити. За космічним законодавством, капітан уповноважений особисто розглядати справи про злочини й правопорушення, вчинені у відкритому космосі…

— Капітан? Учинити суд тут — на борту корабля? Саймоне, ви не можете цього допустити. Це буде вбивство.

— Аж ніяк. Це буде справедливий і цілком слушний суд. Я в усьому згоден із капітаном. З огляду на дисципліну такий суд просто необхідний.

— Послухайте, Саймоне, — втрутився схвильований Нові. — Годі вам. Він ще не в тому стані, щоб таке переживати.

— От і шкода, — відказав Саймон.

— Але ви не розумієте! — наполягав Шеффілд. — За хлопця відповідаю я.

— Навпаки, я це добре розумію, — озвався Саймон. — Саме тому ми й чекали, поки ви прийдете до тями. Вас також судитимуть разом із ним.

— Що?

— Бо ви відповідаєте за всі його дії. Більше того, ви були разом з ним, коли він викрав ракетний човен. Команда бачила вас біля люка ракети в той момент, як він підбурював команду на бунт.

— Але він розбив мені голову, щоб викрасти ракету. Невже ви не розумієте, що це вияв серйозного психічного розладу? Він не відповідає за свої вчинки, тобто неосудний.

— Нехай, Шеффілде, це вирішить капітан. Залиштеся з ним, Нові.

Він повернувся, щоб піти.

Шеффілд прикликав на допомогу всі сили, що в нього залишились, і загорлав:

— Саймоне! Ви хочете помститись мені за той урок психології, що я вам дав. Ви — дріб’язковий, ниций…

Задихаючись, він упав на подушку.

Саймон, уже від дверей, сказав:

— І до речі, Шеффілде, підбурювання до бунту на борту корабля карається смертю!

25

«Оце таки суд!» — похмуро подумав Шеффілд. Ніхто не дотримувався законної процедури; а втім, психолог був упевнений, що ніхто її й не знає, і менше за всіх — капітан.

Суд відбувався у великій кают-компанії, де під час звичайних рейсів команда збиралася подивитись субефірні передачі. Але тепер нікого з членів екіпажу сюди не допустили, хоча науковий персонал зібрався весь.

Капітан Фоленбі сидів за столом якраз під субефірним приймачем. Шеффілда й Марка посадили окремо, ліворуч від капітана, обличчям до нього.

Капітан сидів наче на шпичках. То він невимушено перемовлявся із «свідками», то з підкресленою офіційністю вимагав припинити всякий шепіт серед присутніх.

Шеффілд і Марк, які тут уперше побачились після польоту на ракетному човні, урочисто потиснули один одному руку. (Ініціатива належала Шеффілдові: Марк, побачивши заклеєне хрест-навхрест смужками пластиру виголене місце на Шеффілдовій голові, спочатку не наважувався до нього підійти).

— Вибачте мені, докторе Шеффілд. Вибачте.

— Нічого, Марку. Як з тобою поводились?

— По-моєму, добре.

— Обвинувачені, не розмовляти! — гримнув на них капітан.

Шеффілд спокійно заперечив:

— Послухайте, капітане, у нас нема адвокатів, і ми не мали часу підготуватись до слухання справи.

— Ніяких адвокатів не потрібно, — сказав капітан. — Це не суд присяжних на Землі. Це капітанське розслідування, тобто зовсім інша річ. Важать тільки факти, а не всякі юридичні теревені. Процес може бути переглянутий на Землі.

— Але до того часу ми, може статися, й не доживем! — гаряче заперечив Шеффілд.

— Починаємо! — оголосив капітан, грюкнувши по столу алюмінієвою скобою у формі літери «Т».

Саймон сидів у першому ряду й ледь посміхався. Шеффілд стежив за ним із великим занепокоєнням. Саймонова посмішка нітрохи не змінилася за весь час, поки слухали свідків, котрі мали засвідчити, що команда ні в якому разі не повинна була знати про мету експедиції, і що Марк з Шеффілдом були присутні, коли виголошувалась ця настанова. Міколог експедиції розповів про свою розмову з Шеффілдом, яка підтверджувала, що Шеффілд добре знав про цю заборону.

Було встановлено, що Марк хворів більшу частину польоту до Братуся і що після посадки на планету він хоча й одужав, але поводив себе дивно.

— Як ви можете це пояснити? — запитав капітан.

З гурту присутніх раптом пролунав спокійний голос Саймона:

— Він перелякався. Він був готовий на все, аби втекти з цієї планети.

Шеффілд підхопився з місця:

— Зауваження Саймона не стосуються справи. Він не свідок.

— Сідайте! — сказав капітан, торохнувши скобою по столу.

Суд точився далі. Викликали одного з членів екіпажу, який засвідчив, що Марк повідомив їм про першу експедицію і що при цьому був присутній Шеффілд.

— Я вимагаю перехресного допиту! — заволав Шеффілд.