— Із майбутнього, гадаєш?.. — Славко у сумніві покрутив головою. — Гм… Лаятися він надто вдатний. У майбутньому таких слів, певне, й не знають.
— Так це для маскування, — мене розпалив його сумнів. — Чи ж то важко вивчити слова.
Взагалі, Риндя визнав мої здогади слушними, і ми вирішили поговорити з Артуром Вікторовичем відверто. Нехай не темнить. Шеф вислухав нас (власне, мене) з великою увагою — і оком не змигнув.
— Чудесно, — сказав він. — Просто разюче. Дедуктивний метод… А неандертальці користувались бездротовим телеграфом.
— При чому тут неандертальці? — спитав я.
— При тому. Бо ж дроту в їхніх печерах не знайшли. Чим оцей доказ гірший від того, що, раз я в закиди не ходжу, отже, людина з майбутнього? Прибув у відрядження навчити Риндичевича й Возницина техніці руху в часі — двох обранців. А вам не здається, обранці, що віра в пришельців із майбутнього — такий же поганий тон і злиденність духу, як і віра в космічних пришельців, яка, в свою чергу, лежить поряд із вірою в бога? “Ось прийде пан, пан нас розсудить…” Аби лиш не самотужки. Мушу вас засмутити, ніякого майбутнього ще немає. Минуле є, сучасне є — передній край вибухової хвилі часу. А майбутнє — цілком у царині можливого.
— Ну, здоров був! — сказав я. — Коли я відправляюсь на добу хоча б назад, воно для мене — цілковита реальність.
— Ти не відправляєшся назад, у минуле, друже мій Сашко, — шеф подивився на мене зі співчуттям, — ти лишаєшся в сучасному і дієш в ім’я сучасного. Отже, ви ще не все збагнули… Усі наші дії суть спогади. Повні, глибокі, великої сили — співвідносні зі звичайними спогадами, скажімо, як термоядерний вибух із фугасним, але тільки спогади. Дії в пам’яті…
— …Такі, що здатні змінювати реальність! — уточнив я.
— А що тут особливого, хіба мало так буває! Якщо очевидець пригадає, як виглядав злочинець, того зловлять; не пригадає — можуть і не зловити. Він може згадати, може не згадати, може сказати, може змовчати — інтервал свободи волі. У нас усе так само: спогади плюс вільні дії в межах можливого. Лиш, так би мовити, комин вищий та дим густіший. Ніякої “теорії з майбутнього” тут не треба.
І дивиться на нас невинними очима та ще й посміхається.
— Ні, ну, може, нам не можна… — мовив Риндичевич. — Ми теж свою роботу знаємо, Артуре Вікторовичу: в закиді зайву інформацію поширювати не заведено. Тим паче таку! Та ми ж свої. І ніколи нікому… Ви хоч скажіть: третя світова була чи ні?
— Звичайно, ні, коли засилають звідтіля, про що ти питаєш! — втрутився я. — Чи ж до того їм було б! Ви краще скажіть, Артуричу, ви з комуністичного чи ближче?
— Ет… чорт побери! — Багрій стукнув по столу обома кулаками. — Кажуть вам, нема ще майбутнього, нема!.. Ох, це неможлива річ, з якими полусканими бевзями мені доводиться працювати!..
І почав уживати ті слова, які, на думку Ринді, в майбутньому стануть невідомими. Хтозна, хтозна!
III. Сигнал біди
— Так! — Багрій дивиться на нас. — Не чую пропозицій по Мискіну. А час іде, о дев’ятій годині в інституті почнеться робочий день.
Я мовчу. Якщо по щирості, мені не подобається варіант, який накидає нам Гліб О.; багрієвський вочевидь надійніший. Які ж у мене можуть бути ідеї! А з іншого боку, треба натужитися: в закид іде той, чий план прийнято.
— Інспекція, — говорить Риндичевич. — Інспектор по техніці безпеки та охороні праці від… від міськкому профспілки. За скаргами трудящих.
— Не було скарг, — кажу я. — Не скаржаться співробітники на Омеляна Івановича. Вони за нього хоч в огонь.
— Саме так! — зітхає шеф.
— Ну, тоді — із-за порушень і пригод… он їх скільки! — Славко вказує на папери. З’явитися в лабораторію за годину до пригоди, виявити недогляд, зажадати, щоб негайно усунули. Адже та м тільки й треба цей балон винести в коридор, захистити в кутку граткою чи дошками. А без цього інспектор забороняє працювати.
— Це Мискіну якийсь невідомий інспектор по ТБ заборонить працювати?! — іронічно скімлить око Артурич. — Ну, хлопче…
— Та хоч би й кому. Має право.
Багрій хоче ще щось заперечити, але заважає дзвінок. Він бере трубку (відразу починають обертатися бобіни магнітофона), слухає — обличчя блідне, навіть сіріє:
— Який жах!..
Ми з Риндичевичем хапаємо навушники.
— …Набирав висоту. Останнє повідомлення з двох тисяч метрів. І більше нічого, зв’язок обірвався. Упав у районі Гавронців… — Це говорив Воротилін, в голосі якого не було звичайної сили і впевненості. — Рейс ранковий, квитки було продано всі…
— Карту! — кидає мені шеф. Приношу й розгортаю перед ним карту зони, знову беру навушник. Багрій водить пальцем, знаходить хутір Гавронці, неподалік від якого робить красивий заворот річка Оскол, ліва притока нашої суднохідної. — Де саме біля Гавронців?
— Десять кілометрів на південний схід, у долині Осколу.
— У долині — це добре, вона заплавна, не заселена…
— Знову ти своє “добре”, — з гіркотою сказали на другому кінці проводу. — Ну що в цій справі може бути доброго!
— Та йди ти, Глібе, знаєш куди!.. — скипів Багрій. — Наче не тямиш, в якому розумінні я примірюю, що добре, а що погано!
— Ага… Отже, берешся?
— Успіх гарантувати не можу, але й не спробувати не можна. Головне, причину б знайти. Причину!.. Тепер слухай. Спочатку блокування. Карта перед тобою?
— Атож.
Ніколи досі ці двоє — немолоді інтелігентні люди різного чину й занять — не називали один одного просто на ім’я і на “ти”; не буде цього з ними й після. Але біда всіх рівняє, зараз не до субординації і пієтету.
— Проведи навколо Гавронців коло радіусом 15 кілометрів. Тут повинна бути охорона — і щоб ні одна жива душа ні туди, ні звідти. Вартові також не повинні знати, що трапилось. Нічого ще не трапилось!
— Зроблю.
— Телефонний зв’язок із Гавронцями має бути відразу перерваний. Далі: на аеродромі повідомлення про падіння БК-22…
(“БК-22, он воно що! Ой-ой….” Я відчуваю, як у мене всередині все холоне. БК-22 — стосорокамісний двотурбіновий і чотиригвинтовий красень, останнє слово турбогвинтової авіації. Рейси його через наше місто почались цієї зими, я бачив телерепортаж про відкриття траси. І ось…)
— …Розповсюдитися не повинно. Усіх, хто знає, на ці кілька годин усунути від роботи, ізолювати. Я повідомлю по рації з місця, коли їх поприсипляти.
— Ох! Це ж доведеться закрити аеропорт.
— Значить, треба закрити. Тільки спершу нехай пришлють сюди два вертольоти: вантажний і пасажирський.
— Ясно. Хто тобі потрібен на місці?
— Представники КБ і заводу, група оперативного розслідування. Але чим менше людей, тим краще. Скажімо, так: по два представники і група з трьох—чотирьох щонайтолковіших.
— Уже повідомлено. Будуть через півтори години. Бекасов, може бути, через дві, він у Криму. Але… про такий випадок належиться ще й санітарна команда: витягувати й розпізнавати трупи, таке інше…
— Ні! Жодних подібних команд, доки ми там. Попередь усіх про беззастережне підлягання мені.
— Звичайно. Тепер слухай: один представник бекасівського КБ, хоча й неофіційний, прибуде до тебе зараз на вертольоті. Це Петро Денисович Лемех, колишній льотчик-випробовувач, зараз списаний на землю. Облітував “БК-22”, літав і на серійних.
— Відмінно, дякую.
— І ще. Надійшла перша інформація про БК-22. Була аналогічна катастрофа з його вантажним варіантом — рік з місяцями тому, на півдні Сибіру. Там при набиранні висоти зірвався, навантажений. Про причину не дізнались, але це вже натяк, що вона одна і може бути знайдена. Так що налагоджуйтесь на це.
— А на що ж іще нам налагоджуватись! — посміхнувся Багрій. — На реквієм? З цим устиг-неться.
— Хто летить?
— Я і Возницин. Риндичевич займеться Інститутом нейрології.
На тому кінці провода помовчали. Я ждав із завмерлим серцем, що відповість Гліб О.; на Славка він покладається, звичайно, більше, аніж на мене.
— Дивись, тобі видніше. (“Уфф!..”) Ну, все? Напутніх слів говорити не треба? Я весь час тут.
— Не треба. Надалі зв’язок — по рації.
Багрій-Багрєєв кладе трубку, обертається до нас:
— Усі чули? Так ось. То нічого, то як вітром навіяло. Святославе Івановичу, ваш план приймаю, хоч і не в захопленні від нього. Мусимо поспішати. Закид короткий, упораєтесь самі. Постарайтесь там… — він рухом пальців виразив те, в чому Риндя мусив постаратися, — бути тоншим, обачливішим. Зачіпку на минулий день маєте? (“Зачіпка” — це точка фінішу в закиді: приємна подія, що запам’яталась, до якої вабить повернутися, пережити ще раз.)
— Маю.
— Яку, коли не таємниця?
— А пиво вчора в забігайлівці біля будинку пив — свіже, прохолодне. І мужик один таранькою поділився, півляща відламав, уявляєте?
Артура Вікторовича навіть пересмикує. Риндичевич дивиться на нього в упор і з прихованою лукавинкою: ось, мовляв, який я є — з тим і беріть.
— Ехе-хе!.. — зітхає, піднімаючись з-за столу, шеф. — Задерикуватий ми, Зустрічники, народ. Що ж, наші вади — продовження наших чеснот. Гаразд, з вами все. А ти, друже мій Олександре Романовичу (це я — і друг, і Романович), налаштовуй себе на далекий закид. Може, на рік, а то й далі.
І він вибігає командувати загальний збір, стежити за завантаженням. Ми з Риндею лишаємось самі. Мені трохи ніяково перед ним.
— Яідан і анімз, — говорить він зворотною мовою, — тсідрог і асарк. (“Зміна і надія, краса і гордість…”)
— Слухай, не я ж вирішував!
— Ачятугок аварпс ашан, — продовжує він перекручами, — онйачивз. (“Наша справа когутяча, звичайно”.) Титсащ йах! (“Хай щастить!”)
— Онмєазв. (“Взаємно”.) — Я також переходжу на зворотну мову.
— Юрдзаз тіван, йаг-йаг. (“Гай-гай, навіть заздрю”.)
— Онсеч? Ежуд єн, ітсорищоп, я. (“Чесно? Я, пощирості, не дуже”.)
— Ясшєаропв.
Ми розмовляємо перекручами — і говоримо чисто. Втім, чогось особливого в зворотній мові немає: за звучанням вона схожа на тюркську, прикметники опиняються за іменниками, як у французькій мові, а вимова не жахливіша, ніж в англійській.
Крім того, ми добре вміємо ходити вперед спиною, здійснювати в зворотному порядку складні, несиметричні в часі дії,— так, що при зворотному прокручуванні плівки відеомагнітофона, на яку це знято, нічого не запідозриш. У тренінг-камері, на стінах і стелі якої в зворотній течії реальні й вигадані Багрій-Багрєєвим події й сцени (і часто в прискореному порівняно із звичайним темпі!), ми училися орієнтуватися в них, розуміти, передбачувати наступне минуле, навіть втручатися репліками й натисканням тестових кнопок.
Все це потрібно нам для правильного старту і фінішу при закидах, а ще більше — для поглибленого сприйняття світу, для відчуження від властивостей. Оголюється те, що зміст багатьох, дуже багатьох повідомлень і дій симетричний — що від початку до кінця, що від кінця до початку. А у подій, де це не так, лишається тільки найзагальніший зміст, майже не пов’язаний з властивостями — образ гнаних вітром-часом хвиль матерії: передній фронт крутий, задній похилий.
У тому й річ, тому я й підозрюю в Артуричі людину не від світу нинішнього, що його поза-енергетичний метод є прикладною філософією, думкою-дією…
Ми з Риндичевичем розмовляємо зворотною мовою — і ми знаємо, що говоримо. “Головне, не думати про те, що зараз лежить у заплаві Осколу за Гавронцями, що лишилося від 140-місного турбогвинтового шедевра. І геть цей холодок під серцем. Нічого ще не лишилось. Правильно турбується Багрій про охорону й блокування: не можна допустити розповсюдження психічної пожежі. Досі те, що відбулося, лиш можливість; закріпившись у свідомості людей, вона стане необоротною реальністю.
І я буду про інше: що в свідомості багатьох він ще летить, цей літак, ще живуть люди, що сидять у його кріслах. їх їдуть зустрічати в аеропорт — кого, певне, з квітами, а декого — то навіть і з дітьми. Із сиротами, власне. Ні, до дідька, ні! Не з сиротами! Він ще летить, цей літак, набирає висоту!
— Ну, повернись, — Риндя протягує руку, — повернись таким же. Закид, здається, в тебе буде ой-ой. Повернись, дуже прошу.
— Постараюсь.
Все розуміє, поглянь-но. Хоч і з простих. Закид із зміною реальності — замах на природний лад речей, на непорушний світ причин і наслідків. Зміна очікується сильна — і не без того, що вона по закону віддачі зачепить і мене. Як? Яким я стану? Може статися, що вже не Зустрічником.
Ми із Славком тепер гаразд розуміємо один одного, навіть без слів і прямих, і обернених. Ці хвилини перед закидом — наші; бувають й інші такі, одразу після повернення. Ми різні люди з Риндичевичем — різного душевного складу, знань, інтересів. Для мене не таємниця, що він займається нашою роботою з щонайпростіших порухів: досягнути результатів, бути на виду, просуватися, отримувати премії — як в першій-ліпшій справі. Тому його прикро й вразило, тому й позаздрив мені зараз… І однаково — в такі хвилини в нас виникає якась ірраціональна спорідненість душ: ближче від Ринді для мене немає людини на світі, і він — я впевнений — відчуває те саме.
Напевне, це тому, що ми Зустрічники. В закидах нам відкривається інший, прихований смисл речей; той саме смисл, в якому буденний мотлох і різні передрячки — ніщо.
IV. Розслідування
Вантажний вертоліт з нашим устаткуванням і техніками відправився вперед. Затим пасажирським Мі-4 летимо в бік Гавронців і ми з Багрієм. Третім з нами летить Петро Денисович Лемех — кремезний сорокалітній дядько, довгорукий і трохи коротконогий, із простацьким обличчям, на якому найбільше вирізняються ясні сіро-зелені очі та ніздрюватий ніс картоплиною; він у приношеній шкірянці, хоча по погоді вона просто ні до чого, — пам’ять днів минулих.
До місця півгодини лету — і за ці півгодини ми немало взнаємо про “БК-22”: як від Петра Денисовича, так і по рації.
— Не літак, а лялечка, — прокволисто каже Лемех охриплим голосом. — Я не буду говорити про те, що ви й без мене знаєте, в газетах писалось: короткий пробіг і розбіг, терпимість до покриття злітної полоси — хоч на ґрунтову, йому однаково, економічність… Але ось як пілот: слухався відмінно, тяга хороша — крутизна набору висоти майже як у реактивних! А чому? Від застосування Іваном Володимировичем здвоєних гвинтів, що обертаються на спільній вісі, та потужних турбін до них — від цього і стійкість роботи, і тяга. Ні, за конструкцію я даю голову відрубати — в порядку! Та й так прикинути: якби вона з ґанджем, то дослідні машини гробилися б. А то ж серійні…
Відомості по рації від Воротиліна: літак випущено з заводу в кінці минулого року, налітав тисячу сто годин, перевіз понад двадцять тисяч пасажирів. Усі регламентні роботи проводилися в строк і без відхилень; в актах останніх техоглядів не засвідчено недоліків у роботі вузлів і блоків машини.
— Так-так… — вислухавши, киває Лемех.
— І у того, що в Томській області загримів позаминулого квітня, також усе було, як кажуть, комар носа… Півтори тисячі годин налітав — і все з вантажем. Ех, які люди з ним загинули: Микола Олексійович Серпухін, заслужений пілот… він уже своє вилітав, міг іти на пенсію, та не хотів. Митро Якушев, штурман, щойно після училища…
— А чому там не виявили причину? — перебиває шеф.
— А він у болото впав. А болота там знаєте які — більші герцогства Люксембурзького. Та кінець квітня, повінь якраз… Місце падіння і то ледве за два тижні знайшли. Це ж Сибір, не що-небудь. Над нею летиш вночі на семи тисячах — і жодного вогника від горизонту до горизонту, уявляєте?
— Ну, знайшли місце — а там що? — спрямовував розмову Артур Вікторович.
— А там… — Лемех поглянув на нього світлими очицями. — Хвостове оперення з трясовини стримить. Та півкрила лівого окремо, в іншому місці. Ні вертольоту сісти, ні людині спуститися нікуди. З тим і полетіли… Ні, але тут на сухому впав — повинні знайти.
— Вантажні й пасажирські БК різні заводи випускають? — запитую я.
— Один. Поки що один тільки завод і є для них. Адже відмінності пасажирського варіанта невеликі: крісла та вікна, буфет, туалет…
Ми немало ще взнаємо від Петра Денисовича: і що найчастіше аварії бувають при посадці, та до того ж частіше у реактивних літаків, ніж у гвинтових, через їх високу посадкову швидкість; затим у статистиці слідують різні аеродромні аварії (ці, на щастя, обходяться звичайно без жертв), за ними — злітні і тільки тоді — зовсім поодинокі аварії при набиранні висоти чи горизонтальному польоті.
Ми підлітаємо. В якому красивому місці упав літак! Оскол — неширока, але чиста й тиха річка — тут віддаляється від високого правого берега, утворюючи вільну багатокілометрову петлю в долині. І ось всередині цієї петлі серед свіжої зелені травневого лугу з розкиданими поодинці деревами, — потворна біла пляма з біло-сірим безформним чимсь всередині; стовпи кіптяви й полум’я; дерева, які ближче, також догорають, але димлять синім, по-дров’яному.
А далі, за річкою, луги і вербняки в ранковому туманному мареві; високий берег переходить в подібну до столу рівнину в квадратах угідь; за ними будиночки й садки Гавронців. А над усим оцім у небі миготить, піднімаючись, сонце.
Потому как это бы означало напрасную гибель ещё многих сотен человек.
Это и называется войной - смерть одного, ради выполнения общей цели...
Я люблю річки. Вони для мене буцімто живі істоти. Лиш тільки випаде два—три вільних дні та дозволяє погода, я рюкзак на плечі — і пі-ішов по якій-небудь, де тихіше, де безлюдніше. Намети, спальні мішки — цього я не визнаю: я не равлик — тягати на собі комфорт; завжди знайдеться стіжок чи копиця, а то й у траві можна виспатись, укриваючись зорями.
\"Общей цели...\" - внутренне горько усмехнулся Леонид. - \"Громкое название для бесконечного круговорота смертей... Умереть самому, чтобы отсрочить всего лишь на несколько часов гибель товарищей... А для чего? Чтобы Смерть смогла собрать урожай побогаче?
Вот только стоит ли это всё даже одной-единственной человеческой жизни? Какова цена этого? Кто даст ответ мне на этот совсем не сложный вопрос? Хотя... Я же знаю, что это честь не для меня... Если бы я познал это, то, пожалуй, встал бы вровень со многими богами, но нет же, видимо не судьба...
І по Осколу я ходив, знаю цю звивину. Он там, вище, де річка повертається до високого берега, є джерельце з хорошою водою; я робив привал біля нього… Але зараз тут усе не так. У тому місці, де високий берег виступає над звивиною круторогом, стоїть серед некошеної трави наш вантажний вертоліт, а навколо ділова метушня: напинають два великих намети — один для моєї камери, другий — для гостей, вивантажують і розставляють наше майно.
Глупые вопросы и философствования о вечном, о смысле бытия, и Жизни и Смерти - вот всё, что мне нынче осталось...
Только лишь бы отвлечься от страшной реальности.
Ну, почему? Почему всё так происходит?! Почему уходят всегда самые лучшие, а всякие мерзавцы продолжают жить?..
Ми приземляємося.
Я пережил на этом грёбаном свете уже всех дорогих мне людей, но так и не научился переживать потери, так и не привык держать удар...
Но возможно это и к лучшему.
Когда погибла жена, я чуть было уже не сорвался в Бездну. Тогда я выбрался из глубокого омута алкогольного бытия только благодаря Артёму. Все эти годы я жил только для него... Боже, как же я отговаривал его от поступления в \"мореходку\"!.. Но нет же, этот упрямец всё равно стал корабельным техником, несмотря на все мои запреты... Я же чувствовал, знал, что море заберёт у меня и его...
— Чув? — каже мені Артурич, вискакуючи вслід за мною на траву. — Літак випустили одинадцять місяців тому. Ось на такий термін, тобто приблизно на річний закид, і налаштовуйся. Вибирай зачіпку — добрячу, міцну, не пиво з таранькою! — і просвіт. Днів у три—чотири має бути просвіт. Туди, — він показує в бік звивини, — тобі ходити не треба, забороняю. Від метушні тут також триматися на дистанції. Комплексність, глибина й комплексність — ось чим ти повинен пройнятися. Річний закид — пам’ятай про це.
И вот он ушёл, и я остался один...
Но ненадолго.
Так, у такий закид я ще не ходив. І Риндичевич також. Невдовзі прибувають ще два вертольоти. З першого по драбинці спускаються троє. Переднього — невисокого, з фігурою спортсмена, сивою шевелюрою й темними бровами, по яких тільки й можна здогадатись, яким раніше було в нього волосся, — я впізнаю зразу, бачив знімки в журналах. Це Іван Володимирович Бекасов, генеральний конструктор. Йому за п’ятдесят, проте живі енергійні рухи, з якими він, підійшовши, знайомиться з нами, жвава мова і живі темні очі молодять його; увесь він покритий шерехатим кримським загаром — напевне, висмикнули просто з пляжу де-небудь у Форосі.
Впереди меня, да и очень многих, сегодня ждёт смерть. И я не боюсь её, я уже ничего не боюсь - нет уже таких вещей, что смогли бы мне причинить ещё большую боль...
Хватит.
Він представляє нам (Багрієві, власне; по мені Бекасов ковзнув поглядом — і я перестав для нього існувати) і двох інших. Високий, худий і сутулий Микола Данилович (прізвище не розчув) — головний інженер авіазаводу; у нього стурбоване обличчя і стомлений глухуватий голос. Другий — білошкіре обличчя з рум’янцем, широкі темні брови, красивий ніс і підборіддя — Фелікс Юрійович, начальник цеху гвинтів на цьому заводі; вигляд у нього похмуро-ображений — схоже, той факт, що саме його висмикнули на місце катастрофи, його пригнічує.
Сегодня мы расквитаемся за многое, за очень многое - теперь мы знаем, КУДА бить. У нас есть враг, а у врага есть сердце\".
...Васнецова скрутила лютая ненависть.
Підходить Лемех. Бекасов його тепло вітає, а про того й говорити нічого: очі його ледь не світяться від щастя зустрічі з колишнім шефом.
...Сегодня вы получите сполна. Сегодня вы расплатитесь за всё и за всех. За всех погибших сегодня.
— Які припускаєте причини аварії? — запитує Багрій.
За всех. До единого.
...Семь рарденских кораблей шли на восток.
— Оскільки при наборі висоти, то найімовірніше відмова моторів і поломка гвинтів, — відповідає Бекасов. — Така світова статистика.
* * *
— Ну, зразу ж і на гвинти! — запально вступає начцеху. — Та нічого з ними не може бути, Іване Володимировичу, ви ж знаєте, як ми їх робимо. Порошинці не даємо впасти.
— Ні, перевіряти, звичайно, треба все, — поступається той.
...Александр Видерхоленн задумчиво осмотрел горизонт через мощные окуляры морского бинокля и, опустив его, отдал совершенно неожиданный приказ:
— Не треба все, зосередьтесь на найвірогіднішому, — говорить Багрій. — Час не жде. Ось коли ці припущення не підтвердяться, тоді будете перевіряти все.
- Линкорам и тяжёлым крейсерам - самый полный вперёд. Огонь по ниаронскому авианосцу прекратить.
— Гаразд, — уважно глянувши на нього, згоджується генеральний конструктор і після паузи додає: — Ми попереджені про безумовну покору. Артур… е-е… Вікторович. Але чи не могли б ви пояснити свої наміри, мету і так далі? Так би мовити, кожен солдат повинен розуміти свій маневр.
На адмирала уставилось множество ошарашенных взглядов - ещё бы! Комфлота хотел оставить в живых ТАКУЮ добычу, а ведь вражескому авианосцу до потопления оставалось-то всего ничего...
Відчувається, що йому варто неабияких зусиль звести себе в “солдати”; та й слово ж яке вибрав — “покора”.
Но опередив могущие возникнуть вопросы, Александр продолжил:
- Передайте приказ на авианосцы - пускай поднимут в воздух пикировщики и атакуют \"подранка\".
Під цю розмову приземлився другий вертоліт. З нього з’являються четверо в сірих комбінезонах, вони зразу починають вивантажувати своє устаткування. Одні прилади (серед яких я впізнаю і середніх розмірів металографічний мікрофон) відносять в шатро, інші складають на землю: портативний передатчик, домкрати, якісь диски на тичках, схожі на армійські міношукачі, саперні лопати, вогнегасник… Із цим вони підуть униз. Це пошуковики.
Связисты тут же начали монотонно бубнить в свои микрофоны, передавая приказы адмирала по кораблям флота. Комплексы магической аппаратуры связи в мгновенье ока преобразовали звуки человеческого голоса в набор простейших сигналов и выплюнули их в эфир. Пространство пронзили коротковолновые потоки излучения, несущие необычайно важную информацию, и практически сразу же они были пойманы чуткими антеннами связи, образующими на боевых кораблях настоящие заросли металлических игл. Обратный процесс, сигналы дешифруются, вновь преобразуются в голосовые команды и принимаются к немедленному исполнению.
Тяжёлые артиллерийские корабли имперцев практически сразу же после поступления распоряжений адмирала Видерхоленна свели весь свой огонь к чисто беспокоящему, и начали на всех парах двигаться вперёд, обходя стороной тяжело повреждённый ниаронский авианосец.
— Міг би й навіть вважаю за необхідне, — говорить Багрій. — Прошу всіх до намету.
А где-то позади рарденских линкоров и тяжёлых крейсеров, два лёгких имперских авианосца \"Адмирал Финрод Авамарва\" и \"Удар молнии\" уже запускали в небо первые пары отдохнувших и пополнивших боезапас пикировщиков.
В шатрі на доповнення до світла, що просочується крізь пластикові віконечка, горить електрика; на столі під стінкою той мікроскоп, поряд товщиномір; розпаковують і встановлюють ще якісь прилади. На запрошення Бекасова всі збираютья навколо нас. Стільців немає, стоять. Стільці не в стилі шефа: поки справу не закінчено, сам не присяде і нікому не дасть.
Шестнадцать рарденских драконов под прикрытием полудюжины истребителей начали перестраиваться для атаки тяжело поврежденного \"Тайхо\". Простимулированные лечебными и огнетворными эликсирами, пикировщики практически полностью восстановили свою боеспособность после атаки ниаронских снабженцев и вновь были готовы к бою. На внешней подвеске синих драконов вновь металлом поблескивали магические бомбы, но теперь их было не по шесть маленьких, а по одной большой.
Кроме усиленного заряда взрывчатого вещества, данный образец конструкторской мысли рарденских магов-оружейников был выполнен исключительно из металла и нёс весьма и весьма мощную магическую навеску. А если конкретно, то заклятие \"огненного тарана\", что превращало каждую бомбу в невероятно мощный, но в то же время чудовищно дорогой снаряд.
Артур Вікторович виглядає ефектно: підтягнутий, широкогрудий, стрімкий, натхненне обличчя, гнівно-веселі очі. Атож, очі мають колір (карі), обличчя — обриси (доволі приємні й правильні), а крім того, є й темне кучеряве волосся з сивими пасмами над широким лобом, вишуканий одяг… та в око впадає передусім не це, не зовнішнє, а те, що глибше: енергійність, натхнення, гнівна веселість потужного духу. Цим він мене й збентежує.
Хотя результат того стоил.
— Пригода налаштовує нас на заупокійний лад, — починає він. — Прошу, наполягаю, вимагаю: викиньте похмурі думки з голови, не поспішайте хоронити незагиблих. Саме так: ніщо ще не втрачено. Для того ми й тут. Випадок важкий — але досвід у нас є, ми немало ліквідували різних сумних нещасть. Упораємося й з цим. Головне, знайти причину — для цього тут ви…
...Рарденские пикировщики заходили в атаку на практически беззащитный авианосец Рассветной империи. Правда, ключевым словом здесь было \"практически\". У \"Тайхо\" ещё оставались неповреждённые зенитки, причём в изрядном количестве - около четырёх десятков. Так что, когда рарденские драконы были обнаружены, небо над ниаронским авианосцем буквально запылало от множества смертоносных энергетических разрядов. Островитяне били в зенит даже из пятидюймовых орудий, задав им максимальный угол возвышения, только эффект от этого был скорее психологический, из-за того, что крупнокалиберные файерболы не обладали осколочным эффектом.
— Як — упораєтесь? — недовірливо спитав Лемех. — Окропите там усе живою водою, літак складеться і з живими пасажирами полетить далі?
Но рарденских пикировщиков это не остановило - тактика прорыва зенитного прикрытия кораблей была отработана ими до полного автоматизма.
Синие драконы выстроились в длинную цепочку по одному и начали быстро набирать высоту, а затем резко пикировать на ниаронский авианосец, заходя на него с кормы. На высокой скорости и малой высоте пикировщики проносились над палубой \"Тайхо\", поочерёдно сбрасывая на него бомбы.
Навколо стримано посміхаються.
Оперённые каплевидные магические снаряды по плавной дуге отделялись от драконов-носителей, и, набрав внушительную скорость, пробивали крепчайшую взлётную палубу и взрывались уже внутри корабля.
— Ні, не як в казочці, — зиркнув на нього Багрій. — Як у житті. Ми живемо в світі реалізовуваних можливостей, реалізовуваних нашою працею, зусиллям думки, волі; ці реалізації змінюють світ на очах. Чому б, чорт побери, не бути й протилежному: щоб небажані, згубні реалізації поверталися назад у категорію можливого!.. Я не можу вдаватися в подробиці, не маю права розповісти про ліквідовані нами нещастя — бо ж і це входить у наш метод. Коли ми усунемо цю катастрофу, у вас у пам’яті лишається не вона, не побачене тут — лиш усвідомлення її можливості.
Когда первая бомба, снаряжённая \"огненным тараном\", попала в авианосец, пару мгновений ничего не происходило, но затем...
Мощный взрыв сотряс огромный корабль - магическая бомба в глубине корабля мгновенно испарилась, превратившись сначала в огненный шар, а потом в поток всепрожигающего огня. В следующую наносекунду он пробил ниаронский авианосец насквозь, до самого днища.
Из пробоины в палубе \"Тайхо\" выплеснулся многометровый факел красно-оранжевого пламени.
Артур Вікторович помовчав, подивився на обличчя тих, що стояли перед ним: не було на них належного відгомону його словам, належного довір’я.
Авианосец ощутимо тряхнуло - где-то там, на нижних палубах морская вода стремительно затапливала повреждённые отсеки.
И это было только началом.
В следующие минуты на \"Тайхо\" обрушился настоящий ураган мощных снарядов - в авианосец попало ещё дюжина бомб. Правда, не все пикировщики смогли отработать по ниаронскому кораблю нормально - два дракона, избегая массированного зенитного огня, вынуждены были отвернуть уже в процессе атаки и сбросить свой бомбовый груз куда придётся. А ещё одному ящеру просто не повезло - он нарвался на файерболы ниаронцев и, получив множество попаданий, рухнул в море вместе с пилотом и бомбой. От удара кислотная трубка взрывателя магического снаряда сдетонировала, и на месте падения пикировщика вырос многометровый фонтан воды и огня.
— Наведу такий приклад, — продовжував він. — До останньої війни припинення дихання й зупинка серця в людини вважалися, як ви знаєте, безсумнівними ознаками його смерті — остаточної і необоротної. І ви так само добре знаєте, що тепер це розглядається як клінічна смерть, з якої тисячі людей повернулися в життя. Ми робимо наступний крок. Отже і катастрофу цю розглядайте поки що як “клінічну”… Ви — люди діяльні, з життєвим досвідом і самі знаєте про ситуації, коли здається, що все втрачено, плани завалились, мета недосягненна; але якщо напружити волю, зібратися розумом і духом, то вдасться її досягнути. Ось ми й працюємо на цьому “якщо”.
Тем не менее синие драконы успешно проскочили опасную зону на высокой скорости, из-за чего расчёты ниаронских зениток даже не успели среагировать. Но теперь у рарденских пикировщиков была ещё одна, немаловажная проблема - их угол пикирования был столь велик, что выйти из него для ящеров было практически невозможно, и они неминуемо падали в море...
Вот только этого никто из имперцев и не опасался.
— Але як? — вихопилось у когось. — Як ви це робите?
При приближении поверхности воды пилоты пикировщиков плотно прижались к спинам своих зверей, укрываясь за специальными защитными щитами обтекаемой формы, и включили кислородные маски. А их драконы вытянулись в струну, прижимая лапы к туловищу и за несколько секунду до столкновения с водой сложили крылья за спиной.
— Ми працюємо з категоріями, до яких питання “як?” уже, строго кажучи, незастосовне: реальність — можливість, причини — наслідки… Ось ви й знайдіть причину, а все інше ми беремо на себе.
Рарденские пикировщики врезались в воду подобно тяжёлым бронебойным болтам, входящим незащищённое человеческое тело.
Так что же это получается-то? Рарденские драконы и их всадники погибли? Да, размен шестнадцати драконов на целый авианосец был весьма и весьма выгоден, но всё же слишком дорог... И как только на это решился адмирал Видерхоллен?..
— То, може, і той літак “складеться”… — Артур Вікторович посміхнувся йому сумно, одними очима. — Той факт закріпився в свідомості багатьох і грунтовно, над таким масивом психіки ми не владні. А тут усе по свіжому… Так, тепер щодо справи. У розслідуванні нічого зайвого: зйомок, записів, протоколів. Тільки шукати. І будуть лиш ті, хто там справді необхідний. Це вже командуйте ви, Іване Володимировичу.
Вот только синие драконы даже и не думали кончать жизнь самоубийством, да ещё и столь странным методом. Наоборот, это было их фирменной тактикой атаки и охоты, выработанной самой природой.
Если драконы-истребители были аналогом ястребов и прочих хищных птиц, а штурмовики - стервятников и альбатросов, то вот пикировщики были драконьим аналогом рыбоядных птиц, типа бакланов. Выцеливание добычи с высоты и резкое пикирование с погружением под воду было для них нормой жизни. Правда, под водой они могли находиться не особо продолжительное время, но всё равно, к подводному плаванью синие драконы имели очень даже неплохие способности. Мощные задние лапы с перепонками, острая форма морды, относительно короткие шея и хвост делали этих ящеров великолепными морскими охотниками.
Той кивнув, повернувся до чотирьох пошуковиків:
И грех было бы не воспользоваться такими замечательными свойствами в боевых целях.
...Через пару минут после успешного приводнения, рарденские пикировщики начали выныривать из-под воды и приводить себя в порядок. Зрелищем это было весьма презабавным - ящеры фыркали и встряхивались, но при этом до боли напоминали самых обычных уток, только увеличенных в разы. В это время за их безопасностью пристально следили полдюжины истребителей, оберегая их от возможного удара с воздуха и поверхности.
Выполнялось это, честно говоря, исключительно для порядка - противника на обозримом пространстве не наблюдалось вообще. Драконы Рассветной империи уже давным-давно сели на уцелевшие \"Катогару\" и \"Асикага\" или же охраняли небо над ниаронской эскадрой вторжения. А из боевых кораблей островитян поблизости находился только смертельно раненый \"Тайхо\", уже не представляющий никакой опасности.
— Усі чули? До справи!
Свыше полудюжины мощных бомб, продырявивших авианосец насквозь, наконец-то исправили его проблему с креном на левый борт.
Радикально.
Теперь \"Тайхо\" тонул равномерно, не кренясь ни на один борт.
Данная серия ниаронских авианосцев оказалась действительно построенной на совесть - уже второй корабль этого проекта не хотел разламываться на части, даже при столь чудовищных повреждениях. Правда, последняя атака рарденцев увенчалась успехом исключительно из-за того, что цель была уже основательно побита и избавлена от многих зениток. В обычных условиях подобная наглость не осталось бы столь безнаказанной и одним сбитым драконом дело бы не ограничилось.
Я також беруся до справи: дістаю з вертольота портативний відеомаг і, підійшовши до кручі, знімаю тих чотирьох, що віддаляються по зеленому схилу до місця катастрофи. При зворотному прокручуванні вони дуже виразно задкуватимуть вгору. Мені треба познімати декілька таких моментів — для старту.
Другое дело, что на непроштурмованную оборону бросать пикировщиков никто бы и не стал - слишком уж ценными кадрами они были.
...Рарденские пикировщики тем временем отдохнули и начали взлёт прямо с поверхности воды. Был этот фокус деянием весьма трудоёмким и энергозатратным, но тут уж ничего поделать нельзя было. Так что синие драконы начали расправлять крылья, с разбега стартовать и отправляться в полёт.
Потім, заклопотаний тим же, я підходжу до Багрія і кажу, що добре б запопасти з аеродрому запис переговорів із цим літаком до моменту падіння.
День для них ещё только начинался.
* * *
— Слушна думка! — хвалить він мене. — Але вже виконана й навіть понад те. Не метушись, не товчись тут — відсторонюйся. Зачіпку знайшов, продумав? Просвіт?.. Ну, то віддались он туди, — він показує на дальній край кручі, — спокійно подумай, потім доповіси. Дзус!
Левофланговое соединение лёгких кораблей ниаронского флота вторжения сейчас шло в весьма громоздком порядке. Крейсера выстроились клином во главе с тяжёлым, а за ними ещё два клина корветов. Подобный порядок был вызван отнюдь не тактической безграмотностью командира эскадры. Напротив, он сделал всё возможное, чтобы не потерять контроль над кораблями.
І сам біжить в інших справах. Він має рацію: це обстановка на мене діє, атмосфера нещастя, — бентежить, спонукає щось робити.
Косвенной причиной столь странного ордера ниаронцев стала работа рарденского негатора. Как оказалось, боевые артефакты островитян были вполне пригодны для условий войны с большинством восточных народов, но по надёжности значительно уступали западным образцам.
Несмотря на то, что менталитет и образ мышления рарденцев был всё же ближе к восточному типу, наука и промышленное развитие Империи было стопроцентно западным. А столетия войн с самыми различными странами запада и юга Великого материка предъявили к армии Рардена самые жестокие требования в отношении оружия и снаряжения.
Я відходжу далеко від наметів і вертольотів, лягаю в траві на самому краю кручі, долоні під підборіддя, — дивлюсь униз і вдалину. Сонце піднялось, припікає спину. У дзеркальній воді Осколу відбиваються білі хмари. Легіт із запахами теплої трави, землі, квітів… А внизу — горіла пляма, спотворене тіло машини. Крила обламались, передня частина фюзеляжу від удару об землю зіжмакалась гармошкою.
С Ниароном же сложилась совершенно иная ситуация. Как единое государство Рассветная империя сформировалась относительно недавно - всего лишь около трёхсот лет назад, так что опыта ведения полномасштабных войн с крупными державами Ниарон ещё не имел. Ихатаэньская кампания не в счёт - Избранная земля вот уже долгие века напоминала спящего титана, которого норовили пнуть все, кому не лень. Война со страной, которая столь велика, что потерю нескольких провинций даже особо и не замечает, а отбивать их особо и не стремится - \"скучна и неинтересна\".
Именно такой вердикт вынесли все видные островные генералы и адмиралы. Для этой касты военных, воспитанных и закалённых многовековым опытом феодальных войн, подобная пассивность была, по меньшей мере, удивительна и позорна. Ещё несколько достаточно вялых столкновений с Цай-Гоном и Харгадой окончательно утвердили островной Генштаб в том, что за время вынужденной изоляции Рассветной империи от внешнего мира, остальные страны перешли из разряда \"достойных противников\" в ранг \"потенциальных жертв\".
Ті четверо вже трудяться: двоє віддалік і попереду літака кружляють по Архімедовій спіралі, зупиняються, піднімають щось, знову кружляють. Двоє інших підкопуються заступами під влиплу в грунт кабіну, працюють важелі — вирівнюють. У їхніх рухах відчувається знання справи й немалий досвід.
Но реальность оказалась совершенно другой.
…Щороку гинуть на Землі кораблі й літаки. І деякі ось так, нагально: раз — і згинув незрозуміло чому. За великим рахунком — зрозуміло: людині не дано ні плавати далеко, ні літати, а їй хочеться. Витягується з жил, щоб швидше, вище, далі… і глибше, якщо під водою. І платить за це немалу ціну — працею, зусиллям думки; а коли й життям.
Рарденцы, народ хотя и вполне понятный для ниаронцев, но от этого не перестающий быть варварским, продемонстрировали истинно восточное презрение к собственной жизни и явили ниаронским генералам и адмиралам настоящий эталон военного духа и доблести.
И, словно бы пасуя перед этими качествами, аппаратура островитян начала давать чудовищные сбои в работе...
...Хотя, разумеется, на самом деле всё это происходило исключительно из-за работы рарденского негатора.
У польотах особливо помітно це витягування з жил, робота на межі можливого. Наприклад, у Армстронга й Олдріна для того, щоб злетіти з Місяця й зістикуватись з орбітальним блоком, лишалося пального на десять секунд роботи двигуна. Десять секунд!.. Я навіть стежу за секундною стрілкою на моєму годиннику, доки вона робить шосту частину оберту. Якби впродовж цього часу вони не набрали належної швидкості — гепнулися б назад на Місяць; перебрали б лишку — занесло б бозна-куди від відсіку. І так і сяк загибель.
Артефакты островитян были весьма ненадёжны и громоздки сами по себе, но в форс-мажорных ситуациях их негативные черты ещё и многократно усиливались. Вот и сейчас, после включения генератора противофазы, ниаронские приборы и устройства начали терять энергетический заряд из-за плохой фильтрации закаченной Силы. Во многих местах начало коротить энергопроводы, что повлекло за собой многочисленные выходы из строя аппаратуры...
В общем, для островитян всё было отнюдь не радужно.
Або ж як у тій стиковці, на виправленні якої відзначився Славко: спробуй оптимально витратити тонну стисненого повітря, та ще при управлінні з Землі. А більше не можна. “Запас у дорозі не затягує”. Чорта з два, ще й як затягує: запас — це вага.
Даже очень.
Особенно островных моряков \"радовали\" приборы связи. Длинные \"усы\" и \"нити\" проволочных антенн оказались наиболее уязвимы к неожиданно возникшим помехам, так что корабельные связисты в своих наушниках слышали дикую смесь приказов с флагмана, помех и просто \"белого шума\".
Командующий ниаронской эскадрой контр-адмирал Рё Акидзуки после нескольких тщетных попыток докричаться через ближнюю Дайсон-связь до своих мателотов приказал перейти на резервные способы связи. И теперь управлять полутора десятками кораблей ему приходилось исключительно через люмограф и флажковые сигналы. Правда, и их работа была сопряжена с определёнными трудностями - искусственный туман так до конца ещё и не развеялся.
Так і з літаками. Аксіома опору матеріалів, що виникла раніше самого опірмату: де тонко, там і рветься. А зробити товсто, з запасом міцності — літак не полетить. От і виходить, що для авіаційних конструкцій коефіцієнти запасу міцності (“коефіцієнти незнання”, як називав їх нам лектор в інституті) виявляються меншими, ніж для наземних машин. Намагаються, щоб менше було й незнання — добирають точними розрахунками, якістю матеріалів, вивіреністю технології… а все-таки ні-ні та й виявиться де-небудь надто тонко. І рветься. Тисячі деталей, десятки тисяч операцій, сотні матеріалів — спробуй доглянь.
Но самым главным минусом на данный момент для ниаронцев являлось то, что они решительным образом не понимали, что вообще происходит.
І все ж таки доглянути треба, інакше від кожної похибки робота всіх просто втрачає сенс.
Да, после приземления драконов Островной империи на авианосцы, командование передало в эфир все имеющиеся сведенья, но их было критически мало. Всё, что смогли доложить пилоты истребителей, это то, что они столкнулись с неустановленными, но значительными силами противника и не более того. Общий хаос на ниаронском флоте усугублялся ещё и тем, что где-то позади был отчётливо слышен звук мощной орудийной канонады, а два авианосца были атакованы и больше не выходили на связь.
…Там, внизу, підважили кабіну — сплющену, скручену набік. Один пошуковик піднявся сюди за портативним газорізальним апаратом, тепер ріжуть. Ось відгинають рейки, пошуковик проникає всередину. Я уявив, що він там може побачити, — і мороз пішов поза шкірою. Е, ні, стоп, мені це не можна! Негайно відволіктись!
Хорошо продуманный план атаки дал критический сбой - мощный ударный кулак ниаронцев оказался совершенно беззащитен перед ударом с тыла.
Бой оказался размазан на огромном пространстве и мгновенно утратил любое подобие централизованного управления. Теперь командиры отдельных подразделений оказались фактически предоставлены сами себе - в отсутствие приказов из единого центра (это имело равное отношение, как к ниаронским кораблям, так и к рарденским), чёткая организация и координация флотов приказали всем жить долго и счастливо.
Піднімаюсь, іду до наметів. Добре було б ще щось спіймати на свій відеомаг. О, на стрільця і звір біжить… та який! Сам генеральний конструктор Бекасов, знемагаючи від нічогонероблення й чекання, шпацірує поміж молодими соняшниками й молодою кукурудзою, робить розминальні рухи: повороти корпуса вправо і вліво, долоні перед грудьми, лікті в боки. Ать-два вправо, ать-два вліво!.. Як не зняти? Націлююся об’єктивом, пускаю плівку. Віддаляється. Поворот назад. Зупиняється:
Тем не менее ниаронские корабли шли вперёд, на перехват неизвестного противника. Хотя, почему неизвестного?.. В принципе было ясно, что кроме как рарденцев в гости ожидать никого и не стоило - другие Великие державы были слишком далеко, а мелочь на такую авантюру никогда бы не решилась. Так что враг был известен, его сила тоже, вот только...
Вот только тогда было непонятно, отчего же они пошли в столь самоубийственную атаку? Или Генштаб в очередной раз чего-то не учёл и не предусмотрел наличия у северян какого-то мощного козыря?
— Гей, послухайте! Хто вам дозволив?
...Контр-адмирал Акидзуки никогда бы не выдал собственного страха окружающим, но это вовсе не означало, что он его не испытывает. Как-раз-таки наоборот - сейчас ниаронец очень даже боялся, боялся неизвестности и непонятности всего происходящего. Да, ему было прекрасно известно, что под его командованием находятся новейшие корабли, и что численно он превосходит врага, но...
Но что-то всё равно не давало контр-адмиралу покоя...
Я знімаю і цю позу, приголомшене обличчя, опускаю відеомагнітофон:
* * *
— Перепрошую, але… мені треба.
...На терминале межкорабельной связи загорелся сигнал принятия кодированного сообщения. Пальцы связиста быстро пробежали по нескольким клавишам, терминал пискнул и начал выводить на небольшой чёрный экран ровные зелёные строчки декодированных символов.
- Группа кораблей на левом траверзе! Строй - сдвоенный клин, скорость тридцать три узла!
— А дозволу питати — не треба?! Хто ви такий? Чи не кореспондент, бува, чого доброго?
Резкий лающий доклад с командно-дальномерного поста в мгновенье ока взорвал вязкое напряжение, царящее в рубке \"Агата\".
- Право тридцать, \"все вдруг\", полный ход! - отчеканил фрегаттен-капитан Васнецов. - Всем кораблям изготовить к пуску установки ВВП! Огонь по моему сигналу!
— Ні… — Я в розгубленості; не знаю, в якій мірі можу пояснити Бекасову, хто я й навіщо це роблю.
Семь рарденским кораблей чётко развернулись, перестроившись из двух уступов в одну кильватерную линию, и пошли на сближение с противником.
- Дистанция!
- 37 кабельтовых!
— Тс-с, тихо! — Артур Вікторович, спасибі йому, завжди опиняється в потрібному місці в потрібний час. — Це, Іване Володимировичу, наш Сашко, Олександр Романович. Він відправиться в минуле, щоб виправити вчинене. Йому дозволено все, а підвищувати на нього голос не можна нікому.
- Огонь!!
Мгновенье, и в накопителях эмиттеров зародились и сформировались сгустки разрушительной энергии, а затем мощные потоки Силы хлынули в разгонные катушки магострелов. Кольца жёлтого света молниеносно пронеслись по длинным трубам эмиттеров, вышвыривая прочь из орудийных стволов новосотворённые файерболы или водно-воздушные коконы. И с небольшим запозданием пришёл грохот орудийной канонады, в разы более мощной, чем звук выстрела лёгких пороховых орудий.
— Он що!.. — тепер і Бекасов у розгубленості, він ніяковіє, що наскочив на мене таким когутом; дивиться з повагою. — Тисячу раз перепрошую, я ж бо не знав. Пройтися ще так? Можу виконати колесо, стійку на руках — хочете? Заради такої справи — прошу, знімайте.
Ниаронцы, естественно, тоже уже заметили противника, но адекватно ответить не смогли, даже несмотря на тотальное превосходство в артиллерии. Причиной этого было то, что тяжёлые башни и палубные орудийные установки ещё приходилось довернуть на необходимый угол, а это требовало драгоценного времени. Тем не менее островитяне довольно быстро смогли развернуть в сторону врага лёгкие эмиттеры вспомогательного калибра и дать нестройный залп, правда, с не слишком хорошими результатами.
Проблема была в том, что ниаронские конструкторы не баловали свои детища таким подарком, как избыток орудий среднего калибра. Да, нужно признать концепция того, что лучше иметь ещё несколько орудий главного калибра, чем кучу малокалиберных \"хлопушек\", была весьма и весьма разумной...
— Ні, дякую, нічого більше не потрібно.
Другое дело, что иногда подобная тактика приводила к довольно неприятным последствиям.
Как, например, сейчас.
Рарденцы стреляли короткими, всего в несколько орудий, залпами. Таким образом, они достаточно быстро вычислили необходимые поправки и добились уверенного накрытия, и первых попаданий. Правда, учитывая мощь вспомогательной артиллерии тех же корветов (жалкие три дюйма) рекомые попадания много вреда ниаронцам не принесли, ну за исключением, пожалуй, что морального. Хотя и то хорошо - не очень-то получается мыслить чётко и рационально, когда по твоему кораблю бьют огненные шары. Но теперь рарденцы подключили к обстрелу и главный шестидюймовый калибр лёгких крейсеров, а 152 мм и на Золотом Берегу 152 мм, так что теперь островитянам пришлось несладко.
Звичайно, потішно б подивитись, як знаменитий авіаконструктор проходиться колесом і тримає стійку, та мені це ні до чого: ці рухи симетричні в часі; тільки й того, що в зворотному прокручуванні колесо буде не справа наліво, а зліва направо. А його ходьба з поворотами та приголомшене обличчя — це знадобиться.
Ведь стрелять-то им приходилось исключительно во время выполнения защитных манёвров - пенные дорожки, выпущенные кораблями северян, никуда не делись.
— Сашко! — Багрій полководницьким жестом направляє мене назад на кручу.
Рарденцы дали полный бортовой шестнадцатитрубный залп раньше, чем ниаронцы смогли перестроиться из походного порядка, так что островитяне теперь больше думали о том, как увернуться от смертоносных снарядов, а не о собственной атаке. Учитывая то, что все магические снаряды были выпущены практически в лоб, отворачивать в какую-либо сторону было бы верхом неразумности - всё равно шанс встретиться с потоком нос в нос был весьма мизерным, а вот подставить под удар огромный борт корабля... Хотя, тут было одно но...
Іду. Чому, власне, він націлює мене на річний закид? А ну, як зараз виясниться, що це диверсія, вибухівку хтось запхнув… хоча в нас такого ніби й не буває. Тоді все змінюється, закид на добу, навіть на години?.. Ні. Другий літак упав так, ось у чім заковика. Однієї конструкції і з одного заводу. Похибка закладена при виготовленні, а то і в проекті.
Всегда есть какое-то Но, и в этот раз этот закон подлости проявился в том, что островитянам пришлось сделать выбор - или ВВП, или файерболы. И всё потому, что продолжая идти прежним курсом, они предоставляли рарденцам великолепную возможность охвата головы строя.
После некоторого раздумья контр-адмирал Акидзуки всё же выбрал пресловутые \"молот и гвоздь\" - уж лучше было схватить полдюжины шестидюймовых шаров, чем один водно-воздушный снаряд. Тем более что головным сейчас шёл флагман левофланговой группировки лёгких сил - хорошо бронированный и вооружённый тяжёлый крейсер \"Кинугаса\", а за ним два его более лёгких собрата \"Тама\" и \"Кума\". Так что шансы даже одних только крейсеров островитян в бою против устаревших кораблей северян выглядели очень и очень предпочтительно.
...Как только с наблюдательного поста доложили о числе кораблей противника и их предположительных характеристиках, Рё Акидзуки сразу же успокоился - не так оказался страшен демон, как его описывало богатое воображение контр-адмирала. Бояться оказалось просто некого, и ниаронский контр-адмирал вступил в бой с абсолютной уверенностью в победе - иначе просто не могло быть, слишком уж были неравны силы. Никакой стратегический гений не сможет победить в таких условиях, а колдовские каверзы были добровольно исключены северянами из своего арсенала, так что...
Так что оставалось просто уничтожить этих нахальных варваров и продолжить выполнение операции.
...Хотя с другой стороны, а что же случилось с авианосцами?
V. Мета вимагає гніву
* * *
Знову лягаю над кручею в тому місці, де прим’яв траву. Отже, майбутнє для мене — в минулому. Рік тому… Це були останні тижні моєї роботи в тому інституті. Я усвідомлював, що не знайшов себе в мікроелектроніці, знемагався. Навіть дочасно пішов у відпустку. А відразу після відпустки мене зацапав Багрій-Багрєєв, почав учити, прочищати й виховувати. Так що ці відтинки мого життя наповнені змістом, змінювати який втратно… Відпустка? О, є зачіпка: шість днів на Проні — є така річка в Білорусії. Шість днів, які я хотів би пережити ще раз. Лишень цілком ось тепер не доведеться… Перші дні — фініш закиду, останні — просвіт. Навіть не останні, а всі три дні від моменту зустрічі з Клавою підуть під просвіт. Саме так: там у нас з нею все почалось і скінчилось, жодних наслідків у моєму дальшому житті це не мало — зміст цих днів можна змінити.