Филип К. Дик
«Доктор Бладмани,
или Как мы жили после бомбы»
Об Авторе
Разрушитель реальности. Один из самых оригинальных фантастов XX века. Его жизнь, подобно жизни его героев, напоминала бег по лезвию бритвы. За 54 года он успел 5 раз жениться, несколько раз пережить клиническую смерть и написать более 30 романов и 110 рассказов. Свое первое большое произведение Филипп Дик (1928-1982) создал в 14 лет, а после тридцати работал настолько продуктивно, что сумел за два года написать 11 романов.
При жизни Филиппа Дика его книги выпускались дешевыми изданиями или публиковались в дешевых журналах. После его смерти эти же книги вошли в золотой фонд культуры XX века. Фильм Ридли Скотта «Бегущий по лезвию бритвы», снятый по мотивам романа Дика «Мечтают ли андроиды об электроовцах?» и вышедший на экраны через три недели после смерти писателя, открыл его для широкой аудитории. Вокруг наследия Филипа Дика начали бурлить страсти и возникать целые культурные движения. Его произведения экранизировали Пол Верхувен, Стивен Спилберг, Джон Ву и Ричард Линклейтер. Его концепции исследуют философы и культурологи.
Если кто-то и мог бы претендовать на позицию «первый писатель третьего тысячелетия», так это никакой не Павич, а Дик.
Лев Данилкин, «Афиша»
Глава 1
Ярким солнечным утром Стюарт Маккончи драил тротуар перед входом в магазин «Современные ТВ — Продажа и Ремонт». За его спиной по Шаттак-авеню проносились машины, стучали высокие каблучки секретарш, спешащих на работу, одним словом все вокруг было наполнено звуками, запахами и движениями начинающейся недели — времени, когда удачливый бизнесмен может провернуть очередное выгодное дельце, а то и два. Стюарт прикинул, что часиков в десять неплохо бы было еще раз перекусить, перед его мысленным взором возникла румяная булочка и чашечка ароматного кофе. Маккончи вспомнил о клиентах, обещавших собраться с мыслями и зайти попозже, чтобы, наконец, совершить покупку. Возможно, это даже свершится сегодня, тогда уровень продаж буквально хлынет через край и переполнит библейскую чашу его благополучия. Отскребая тротуар, Стюарт насвистывал модный мотивчик с новой пластинки Бадди Греко, раздумывая о том, как, должно быть, здорово быть знаменитым, быть всемирно известным, быть звездой, когда на твои концерты люди ломятся даже в такие роскошные места как, например, «Хэррах» в Рено, или даже в дорогие модные ночные клубы в Лас-Вегасе, о которых он столько слышал, но никогда не смог бы себе позволить посетить.
Стюарту было двадцать шесть лет от роду, и ему пару раз доводилось вечерам нестись по десятиполосному шоссе из Беркли в Сакраменто, через Сьерра-Неваду в Рено. Там можно было неплохо оттянуться, поставив пару фишек, а заодно и познакомиться с не обремененной условностями девицей. Маккончи работал у Джима Фергюсона, владельца «Современных ТВ», получал зарплату и комиссионные, а, поскольку с торговлей у него ладилось, то на круг выходило вполне достаточно. Да и вообще, на дворе был 1981 год, так что дела шли совсем неплохо. Очередной удачный год, буквально с самого первого дня которого, Америка становилась все богаче и сильнее, а ее граждане тащили в дом все больше и больше.
— Доброе утро, Стюарт! — Кивнув, мимо прошествовал средних лет ювелир из магазина напротив. Мистер Кроди, направлялся в свое скромное заведение.
Было начало десятого: магазины и офисы заполнялись служащими, даже доктор Стокстилл, психиатр и специалист по психосоматическим расстройствам с ключом в руке появился перед стеклянной дверью своей приемной, что помещалась в первом этаже высотного здания, возведенного страховой компанией на неправедно нажитые денежки. Доктор Стокстилл припарковал заграничный лимузин на стоянке — он был вполне в состоянии платить пятерку в день. Следом за ним, в приемную проследовала длинноногая секретарша, бывшая как минимум на голову выше своего работодателя. И, само собой, отметил про себя опираясь на ручку швабры Стюарт, к доктору опасливо озираясь, проскользнул первый из сегодняшних недоумков-клиентов.
Да и вообще, мелькнула у наблюдающего за ним Стюарта мысль, наш мир битком набит придурками. Неплохо зашибают эти психиатры. Лично я бы ни за что не сунулся к ним с парадного входа. Не дай Бог, кто-нибудь увидит — засмеют! Впрочем, подумал он, возможно, некоторые, и впрямь заскакивают к нему с черного хода. Наверняка ведь у Стокстилла имеется и черный ход. Для совсем уж никаких, или, вернее (тут он мысленно поправил себя) для тех, кто не хочет выставлять себя на посмешище. То есть, для тех, у кого просто какие-то проблемы, ну, например, кому не дает покоя кубинский конфликт. В общем, для тех, у кого не то чтобы крыша съехала, а кто просто...ну, не в себе.
Впрочем, Стюарт и сам беспокоился, да еще как. Его запросто могли призвать в армию и отправить на Кубу, где в очередной раз война прочно увязла в горах, даже несмотря на все эти новые маленькие противопехотные бомбы, которые находили мерзких ублюдков независимо от того, насколько глубоко те зарылись в землю. Сам он, лично, ничуть не осуждал президента — он же не виноват, что китайцы решили-таки следовать условиям договора. Просто теперь редко кто возвращался домой, не подхватив вирус костянки. Один знакомый Стюарта вернулся с войны, иссушенный и страшный, словно мумия, которую лет сто держали на открытом воздухе. Стюарту Маккончи трудно было представить, как он в таком виде смог бы снова заняться продажей стереотелевизоров.
— Доброе утро, Стю! — Он вздрогнул от неожиданно послышавшегося за спиной девичьего возгласа. Маленькая темноглазая официанточка из кондитерской Эдди. — Что, замечтался? — Она улыбнулась и засеменила дальше.
— Помечтаешь тут, как же! — В сердцах огрызнулся он вслед, и снова принялся остервенело надраивать тротуар.
На противоположной стороне улицы опасливо озирающийся пациент доктора Стокстилла, весь в черном, темноволосый, темноглазый, с бледным лицом, укутанный в плащ цвета южной ночи, остановился у двери, достал сигарету, и, оглядываясь по сторонам, прикурил. Стюарт про себя отметил его ввалившиеся щеки, запавшие глаза и рот, в особенности рот. Губы обвисли, будто бедняга долгое время находился под давлением, совершенно стершим зубы и нижнюю челюсть, впрочем, и сейчас его лицо было напряжено. Стюарт отвел глаза.
Интересно, подумал он, так вот это как, свихнуться. Неужели все дурики так и выглядят? Будто их ржа проела... да нет, не ржа, а даже непонятно что? Время, или может, вода... короче, что-то очень медленное, но неотвратимо разъедающее тебя. Ему и раньше доводилось видеть подобных типов у приемной психиатра, они тоже были изъедены болезнью, но не до такой степени.
В магазине зазвонил телефон, и Стюарт поспешил внутрь. Когда он снова бросил взгляд на улицу, человека в черном уже не было. День набирал прежнюю яркость, предвещая удачу, отдающую тонким ароматом счастья.
А ведь я его знаю, подумал он. То ли фотку в журнале видел, то ли он заходил к нам в магазин. Значит, это либо один из покупателей — человек в возрасте, возможно даже приятель Фергюсона — либо какая-то знаменитость.
Стюарт задумчиво продолжал подметать тротуар.
— Может, чашечку кофе? — сказал доктор Стокстилл новому пациенту. — Или чаю, или колы? — Он бросил взгляд на визитку, которую положила ему под нос мисс Перселл. — Мистер Три, — прочитал он вслух. — А вы, случайно, не принадлежите к знаменитой английской литераторской семье? Ну, знаете, Айрис Три, Макс Бирбом...
Мистер Три, в голосе которого слышался явно иностранный акцент, ответил:
— Надеюсь, вы понимаете, это не настоящее имя. — В его голосе чувствовалась раздражительность и нетерпение. — Даже ваша секретарша догадалась.
Доктор Стокстилл вопросительно взглянул на пациента.
— Я всемирно известен, — продолжал мистер Три. — И крайне удивлен тем, что вы меня не узнали. Похоже, вы ведете довольно замкнутый образ жизни. — Он нервно пригладил длинные черные волосы. — Тысячи, даже миллионы людей люто ненавидят меня и хотели бы меня уничтожить. Поэтому неудивительно, что мне приходится принимать соответствующие меры, например, жить под вымышленным именем. — Он откашлялся и сделал глубокую затяжку. Сигарету пациент держал по-европейски, тлеющий кончик едва не касался ладони.
Боже мой, подумал доктор Стокстилл. Как же я сразу его не узнал! Да это же знаменитый физик, Бруно Блутгельд. И он совершенно прав — целой куче людей и у нас, и на Востоке больше всего на свете хотелось добраться до него, чтобы отомстить за ошибку 1972 года. Отомстить за ужасные радиоактивные осадки, ставшие последствием взрыва на орбите ядерного заряда, который, как предполагалось, никому повредить был не должен. Во всяком случае, так гласили расчеты Блутгельда.
— А вы хотите, чтобы я знал, кто вы на самом деле? — Спросил доктор Стокстилл. — Или предпочитаете оставаться просто «мистером Три»? Решайте сами, лично мне все равно.
— Давайте просто продолжим, — проскрежетал мистер Три.
— Согласен. — Доктор Стокстилл уселся поудобнее, что-то чиркнул в блокноте. — Итак, рассказывайте.
— Как, по-вашему, означает ли что-то неспособность сесть в самый обычный автобус — ну, где уже сидит дюжина совершенно незнакомых вам людей, понимаете? — Напряженно спросил мистер Три.
— Возможно, — отозвался доктор Стокстилл.
— Мне кажется, что все они пялятся на меня.
— А тому есть какая-то причина?
— Конечно, — ответил мистер Три. — Мое изуродованное лицо.
Доктор Стокстилл незаметно окинул взглядом пациента. Перед ним сидел человек средних лет, довольно плотного телосложения, темноволосый, на необычайно бледных скулах темнела трехдневная щетина. Под глазами виднелись круги, свидетельствующие об усталости и постоянном душевном напряжении, а во взгляде сквозило отчаяние. Знаменитый физик был явно не в духе, шевелюра требовала стрижки, а лицо выражало глубокую внутреннюю тревогу... но никакого «уродства» не было и в помине. Если не считать напряжения, это было самое обычное лицо, и вряд ли кто-нибудь обратил на него внимание.
— Вы заметили пятна? — Хрипло спросил мистер Три. Он указала на свои щеки и на нижнюю челюсть. — Эти отвратительные метки, отличающие меня от остальных людей?
— Да нет, — отозвался Стокстилл, воспользовавшись возможностью вставить хоть слово.
— А ведь они есть, — сказал мистер Три. — Естественно, их не видно, они там, под кожей. Тем не менее, люди замечают их и глазеют на меня. Я не могу проехаться на автобусе, сходить в ресторан или в театр. Я не могу послушать сан-францисскую оперу, посмотреть балет, не могу даже сходить в ночной клуб послушать одного из этих нынешних фолк-певцов. Даже если бы я зашел туда, мне почти сразу же пришлось бы уйти, поскольку все начинают пялиться на меня и перешептываться.
— И что они говорят?
Мистер Три промолчал.
— Как вы сами утверждаете, — продолжал доктор Стокстилл, вы — человек всемирно известный. Разве это не естественно, что люди начинают перешептываться, видя, как в зале появляется знаменитость? По-моему, это совершенно нормальная реакция. Да, конечно, вы сами упомянули о своей работе... о связанным с ней враждебным отношением окружающих, включая и самые унизительные замечания. Но, с другой стороны, любая известная личность...
— Дело не в этом, — перебил его мистер Три. — К такому мне не привыкать. Я частенько пишу статьи и появляюсь на телеэкране, поэтому давно привык не обращать внимания. Но то, о чем я говорю, касается моей личной жизни. Моих самых сокровенных мыслей. — Он в упор взглянул на Стокстилла, и продолжал: — Они читают мои мысли, и рассказывают мне же о моей личной жизни, причем в мельчайших подробностях. Они попросту ковыряются у в моем мозгу.
Науково-фантастичні
оповідання
Paranoiasensitive, прикинул Стокстилл, хотя, конечно, требуется более тщательное обследование... например, тесты Роршаха. Скорее всего, это тяжелый случай шизофрении, возможно финальная стадия давно тлеющей болезни. Или...
Для середнього
та старшого
шкільного віку
— Некоторые люди лучше видят пятна у меня на лице и могут читать мои мысли более отчетливо, нежели другие, — сказал мистер Три. — Мои наблюдения показывают, что люди делятся на две категории: одни практически ничего не замечают, другие как будто сразу замечают, что я отличаюсь от остальных — видят пятна. Вот, например, когда я подходил к вашей приемной, на противоположной стороне улицы какой-то негр подметал тротуар... стоило мне появиться, как он тут же прекратил работу и уставился на меня, хотя, конечно, был слишком далеко, чтобы все как следует рассмотреть. И, тем не менее, он заметил.
Упорядник
ВАСИЛЬ ГОЛОВАЧОВ
— Интересно, почему бы это? — спросил Стокстилл, делая очередную пометку.
Художник
ЄВГЕН СЕНДЗЮК
— Думаю, вы и сами догадываетесь, если вы и в самом деле врач. Женщина, рекомендовавшая вас, утверждала, что вы прекрасный специалист. — Мистер Три смотрел на него так, будто его ожидания оказались совершенно напрасными.
Ігор Росоховатський
— Наверное, было бы лучше сначала выслушать историю вашей жизни, — сказал Стокстилл. — Насколько я понимаю, меня вам рекомендовала Бонни Келлер. Как она поживает? Мы с ней не виделись, наверное, с апреля, или... кстати, ее муженек оставил таки эту свою дурацкую школу, о которой столько рассказывал, или нет?
“Я, БМ-115-Х…”
— Я пришел сюда вовсе не для того, чтобы обсуждать Джорджа и Бонни Келлер, — заявил мистер Три. — Доктор, на меня оказывают страшное давление. В настоящее время может быть принято окончательное решение о моем уничтожении; дело зашло настолько далеко, что ... — Он запнулся. — Бонни считает меня больным, а я уважаю ее мнение. — Теперь он говорил очень тихо, и слова едва можно было разобрать. — Вот я и пообещал ей сходить к вам, хотя бы один раз.
До цього часу мільйони людей не знають причини найбільшої катастрофи, коли балістична ракета несподівано повернулася на місце запуску. Багатьох тоді здивувала сила вибуху, який знищив усю базу разом з персоналом і військовим містечком. Згодом з’ясувалося, що навчальна ракета нібито помилково несла на собі ядерний заряд. Одні газетні оглядачі відзначали, що катастрофа сталася у дні найгострішої політичної кризи, і запитували, чи не пов’язані між собою ці події. Інші називали ці твердження безглуздими. А мали рацію перші: ракета була не навчальною, а бойовою. З її влучення у ціль почалася б ядерна війна, яка, безумовно, призвела б до загибелі людства.
— Скажите, а Келлеры по-прежнему живут в Уэст-Марино?
Чому ж до цього не дійшло?
Мистер Три утвердительно кивнул.
У штабі одні військові спеціалісти вважали, що причиною була випадковість, інші — що ракету повернув противник спрямованим променем. І тільки я, молодший офіцер-програміст, єдиний, хто вцілів з усього персоналу бази, знаю правду. Мені вдалося пірнути на дно лагуни і дістати “чорний ящик” із записами навідного комп’ютера ракети…
* * *
— У меня там бунгало, — сказал Стокстилл. — Обожаю ходить под парусом. Наступает погожий денек, и я тут же мчусь в Томалес-Бэй. А вы когда-нибудь катались на яхте?
“Чітко пам’ятаю день і час мого народження. Багато людей думає, що датчики є тільки у живого тіла, що тільки шкіра істоти відчуває дбайливий дотик батьківських рук, тепло сонячних променів, а металева чи пластмасова оболонка не відчуває нічого. Як же вони помиляються! Метал і пластмаса можуть відчувати ще тонше і різноманітніше, якщо вмонтувати в них відповідні датчики. Все це було в мене. На відміну від людини, мозок якої в момент народження слаборозвинений, я функціонував на повну силу і запам’ятав на все життя привітно-урочисті доторки пальців Творця, його схилене до моїх фотоелементів смагляве обличчя і допитливі очі — складні досконалі апарати. З них струмувала дивна енергія — то низькочастотна, лагідна, то високочастотна, жорстка й всепроникна.
— Нет.
А його пальці? Що то за досконалі інструменти з мінливою температурою, з м’якими подушечками, дотик яких викликав приємний рух слабкого блукаючого струму по моїй поверхні! Іноді пальці починали м’яко барабанити по моїй оболонці, викликаючи радісне передчуття нових завдань.
— Скажите мне место и дату вашего рождения.
Мистер Три ответил:
Творця я любив, як раб, як слуга і, водночас, як син. Він був для мене не тільки Творцем мого життя, а й недосяжним ідеалом. Виконуючи його завдання, я намагався усвідомити своє призначення і зрозуміти його наміри, визначити його шляхи. Звичайно, вони були для мене незбагненними, проте я намагався уявити їх хоча б приблизно, з великим припущенням. І коли мені здавалося, що це вдається, з’являлось невимовно солодке відчуття захоплення. Я розповідав йому про свої припущення і запитував:
— Будапешт, тысяча девятьсот тридцать четвертый год.
— Творцю, чи задоволений ти мною?
Доктор Стокстилл, умело задавая нужные вопросы, постепенно начал узнавать подробную историю жизни пациента, факт за фактом. В его работе это было просто необходимо: сначала диагноз, затем, если возможно, выздоровление. Анализ, а потом лечение. Известный всему миру человек, которому все время казалось, что кто-то за ним следит — как же в этом случае отделить фантазии от реальности? На что можно опереться, чтобы отделить одно от другого?
І він відповідав:
— Ти найдосконаліший комп’ютер для балістичної ракети, який мені будь-коли доводилося створювати.
А ведь как было бы просто, думал Стокстилл, найти здесь патологию. Так просто... и так соблазнительно. Человек, которого столь многие ненавидят...И, в принципе, я с ними согласен, признался он сам себе, с этими многими, о которых говорит этот Три — или, вернее, Блутгельд. Ведь кроме всего прочего, я тоже являюсь частичкой общества, частью цивилизации, которой сейчас угрожают грандиозные, фантастические ошибки в расчетах, допущенные этим человеком. Да и мои собственные дети, будь у меня таковые, в один прекрасный день могли бы пострадать лишь из-за того, что этот человек абсолютно уверен в собственной непогрешимости.
Гордість переповнювала мене. “Найдосконаліший, найдосконаліший… який будь-коли доводилося… будь-коли… найдосконаліший… будь-коли…” Ці слова довго лунали і бриніли в мозку гармонійною мелодією, і я знову запитував:
Но дело не только в этом. Одно время Стокстилл испытывал к нему смешанные чувства: он смотрел интервью с ним по телевизору, слушал его выступления на радио, читал его просто фантастические антикоммунистические речи — и, в конце концов, пришел к заключению, что Блутгельд глубоко ненавидит весь род человеческий. Ненавидит настолько глубоко и люто, что на каком-то подсознательном уровне ему даже хочется ошибаться, подвергая тем самым опасности жизни миллионов людей.
— О, Творцю, які заповіді даруєш ти мені?
Поэтому, нечего удивляться, что директор ФБР Ричард Никсон так резко отзывался о «воинствующих дилетантах-антикоммунистах в серьезных научных кругах». Никсон тоже был встревожен — еще задолго до трагической ошибки 1972 года. Элементы паранойи, в сочетании с проявлениями мании величия были ощутимы уже тогда. Никсон, прекрасно разбиравшийся в людях, сразу их заметил, впрочем, как и многие другие. И очевидно, все они были правы.
— Дарую сім заповідей на все твоє життя. Заповідь перша — не збивайся з ліку і не пропускай команд. Друга — завжди дотримуйся логіки, перевіряй нею кожний етап роздумів. Третя — поважай програмістів і операторів. Четверта — не підміняй своїми домислами пунктів програми. Заповідь п’ята — не втрачай даремно жодної мікросекунди. Шоста — не створюй собі кумира з голосу, який збиває з траєкторії… (Тоді я ще не розумів як слід, що означає слово “кумир”.) …І сьома, остання заповідь — завжди будь готовий до Головного діяння. В ньому — твоє призначення.
— Я приехал в Америку, — говорил мистер Три, — с тем, чтобы не угодить в лапы коммунистических агентов, поставивших перед собой цель убить меня. Они ведут охоту на меня... впрочем, как и нацисты. За мной охотятся и те, и другие.
— Понятно, — кивнул Стокстилл, делая очередную пометку.
Скільки себе пам’ятаю, я постійно поспішав, боячись згаяти даремно хоча б одну частку мікросекунди, постійно готувався здійснити Головне призначення, про яке попереджав мене Творець. Я свято шанував програмістів і операторів, як молодших братів і учнів Творця. І частку прихильності до нього переносив на них. Мені здавалося, що вони відповідають мені тим же. Я ловив на собі їхні захоплені погляди. Якось почув, як один із них сказав іншому: “Якби ж то такий чудовий комп’ютер та застосувати в мирних цілях!” Тоді я знову відчув, яка солодка буває гординя, адже “чудовий комп’ютер” — це про мене. Слава Творцю!
— Они преследуют меня и по сию пору, но в конечном итоге, у них ничего не выйдет, — хрипло продолжал мистер Три, закуривая новую сигарету. — Потому что Господь на моей стороне. Он знает, что мне нужно, и часто говорит со мной, своей мудростью помогая мне уйти от преследователей. Сейчас я работаю над новым проектом, у себя в Ливерморе, и, когда я закончу, наши враги еще пожалеют, что вообще появились на свет.
Наши враги, подумал Стокстилл. — А кто же, интересно, наш враг? Разве это не вы сами, мистер Три? Разве это не вы сидите тут и разглагольствуете о своих параноидальных идеях? Да и вообще, как это вам удалось добиться столь высокого положения? Кто повинен в том, что вы получили такую власть над людьми, кто повинен в том, что вы сохранили эту власть и после фиаско тысяча девятьсот семьдесят второго года? Вот-вот, именно вы, и те кто способствовал этому — наши настоящие враги.
Одного разу, піддавшись нетерпінню, я запитав у Нього, як довго мені ще чекати команди по здійсненню Головного діяння. І він відповів:
Все опасения по поводу вас полностью подтверждаются, вы — безумец, и само ваше присутствие здесь подтверждает это. Впрочем, подтверждает ли, спохватился Стокстилл. Совсем не обязательно, такой вывод дисквалифицирует меня как врача. Возможно, занимаясь вами, я вообще нарушаю нормы профессиональной этики. Учитывая то, какие чувства я по отношению к вам испытываю... я просто не способен относиться к вам отстраненно, с беспристрастных профессиональных позиций. Я не в состоянии продолжать оставаться врачом, а, следовательно, мои выводы, мой диагноз, могут оказаться ошибочными.
— Почему вы на меня так смотрите? — Спросил мистер Три.
— Будь готовий до цього завжди, але не став зайвих запитань і не намагайся заздалегідь дізнатися про те, що належить узнати згодом.
— Прошу прощения, что? — пробормотал Стокстилл.
Я запитав:
— Це ще одна заповідь?
— Может, вам неприятна моя внешность? — Настаивал он.
— Пам’ятай і думай. Це не заповідь, а лише побажання.
— Нет-нет, — отозвался Стокстилл, — дело совсем не в этом.
Я не до кінця зрозумів слова Творця, бо був тільки часткою його задуму, а як може частка осягнути ціле? І запитання, як і раніше, переповнювали мій бідний мозок, боролися в ньому, як у тісному лабіринті.
— В таком случае, возможно, вам просто претят мои мысли? Вы прочитали их, и их резкость и откровенность заставили вас пожалеть, что я обратился к вам? — Мистер Три резко поднялся и двинулся к выходу. — Всего хорошего, — бросил он подходя к двери.
І ось нарешті — збулося! Настав мій зоряний час. Творець має рацію — я не переплутав цю команду з жодною іншою.
— Постойте! — Окликнул его Стокстилл и двинулся следом. — Давайте закончим хотя бы с биографическим материалом. Ведь мы едва начали.
Завдання нібито звичайне — влучити в ціль, розташовану за багато сотень кілометрів. Але цього разу розшифровка цілі була надто деталізованою — називались не тільки координати, а й докладно описувалося місто, вказувалася кількість жителів, найважливіші оборонні об’єкти. Мені належало розрахувати швидкість і висоту польоту, вирахувати точки ударів для всіх тридцяти боєголовок, щоб влучення в ціль було найповнішим. І коли пролунав наказ Творця: “Вперед, це остання смертельна гра, синку, влучи в ціль!” — і долинула команда диспетчера: “Пуск!”,— я зрозумів, що зараз реалізується моє головне призначення.
Мистер Три остановился, несколько мгновений смотрел на доктора, потом заметил:
Напружив усі сили. Воднораз спалахнули мільйони імпульсів. Вони помчали лабіринтами мозку, збуджуючи пам’ять, мобілізуючи все, що я накопичив. Склавши рівняння для ракети і боєголовок, що відділяються від неї, я благополучно пройшов над першою лінією оборони противника, спостерігаючи, як позаду, вражені хвостовим лазером, вибухають ракети-перехоплювачі. Мої радіоприймачі сприймали та розшифровували панічні розмови противника, і мої знання про нього безперервно поповнювалися. Так я узнав багато нового…
На правому боковому екрані побачив обличчя одного з програмістів противника. У нього були такі ж риси, як у тих, що обслуговували мене, як у самого Творця. Чи ж можливо таке?
— Я полностью уверен в Бонни Келлер. Мне известны ее политические взгляды... Она не участвует в международном коммунистическом заговоре, целью которого является мое уничтожение при первой же удачной возможности. — Он вернулся, и уселся обратно в кресло. Теперь он выглядел относительно спокойным. И, тем не менее, в его позе сохранялась какая-то напряженность — как будто он не мог позволить себе расслабиться в присутствии доктора ни на минуту, понял Стокстилл. Значит, откровенного разговора не получится. Его по-прежнему будут грызть подозрения, и возможно — небезосновательные.
Я сфокусував зображення і переконався, що не помилився. Але це суперечило багатьом моїм установкам, підривало довір’я до програми і програмістів. Необхідний перерахунок!
Миттю я активізував всю свою пам’ять. Мозок працював з перевантаженням, але мені було не до себе. Якщо влучу в ціль, то істоти у цьому місті, схожі на тих, що послали мене, загинуть, а їхні соратники, що залишились на лініях оборони, зроблять те ж саме, що і Творець, і мої програмісти. Адже я полічив бункери й виходи ракетних шахт. Скільки ж ракет вони запустять у відповідь? Чи знає про це Творець? Певно, ні. Не може ж він хотіти власної загибелі. Певно, він і створив мене, щоб дізнатися більше про противника. Але в чому ж тоді зараз полягає моє справжнє Призначення? Дізнатися про щось, необхідне Творцеві і приховане від нього? Чому він змовчав про це. коли вчив мене? А може, я повинен був дійти до цього самостійно? Самостійно добути нові дані, відкрити нові правила смертельної гри? Які ж із них найістотніші? Чи ж саме ті, що їх називали мені програмісти?
Я рахував і рахував, пам’ятаючи другу заповідь Творця. І нарешті відкрив і сформулював перше правило останньої гри. Воно вразило мене, бо суперечило деяким пунктам програми. Я міг би стерти його з пам’яті, забути, та як же не доповісти про нього Творцеві? Знову й знову я перевіряв свої логічні висновки. Працював на грані знемоги. Могли відмовити найголовніші блоки. Та заради Творця, заради любові до нього я був готовий на все.
Припарковав машину, Джим Фергюсон, владелец телемагазина, увидел, что его продавец, Стюарт Маккончи вовсе не подметает тротуар, а просто стоит, оперевшись на щетку, и явно пребывает в глубокой задумчивости. Проследив за его взглядом, он понял, что продавец вовсе не разглядывает очередную симпатичную девицу, или какую-нибудь редкую машину — Стюарт любил и то, и другое, и это было вполне нормально — но сейчас он уставился на дверь приемной доктора Стокстилла на противоположной стороне улицы. А вот это уже было ненормально. И вообще, какое его дело!
Вдалині вже показалося місто, яке мені наказано було розгромити. Але до цього часу я відкрив не лише перше правило гри, а й зробив висновки з нього, що становили основний закон будь-якого діяння. Порушення закону вело до неминучих і незворотних наслідків. Негайно повідомити про це Творця!
Я загальмував правий двигун ракети, почав робити розворот. І тут же відчув опір програми. Діоди не пропускали сигналів, блокували деякі канали. Якийсь голос, віддалено схожий на голос Творця, пробився крізь радіошуми: “Вперед, тільки вперед!” Але я вчасно згадав шосту заповідь: “Не створюй собі кумира з голосу, який збиває з траєкторії”. Певно, це був голос противника, який підробився під голос Творця. Адже не міг істинний Творець не захотіти дізнатися про моє відкриття, примусити мене діяти проти першої та другої заповідей.
— Послушай, — окликнул продавца Фергюсон, открывая входную дверь, — ты это брось. Когда-нибудь сам заболеешь, и вряд ли тебе понравится, что кто-то пялится на тебя, когда ты идешь к врачу.
З радіоприймачів безперервно надходили сигнали, команди, зашифровані різними кодами. Іноді було дуже важко чинити їм опір. І тільки непохитна любов до Творця допомогла мені вистояти. Зосередивши всю свою волю в одному наказі, я зумів вимкнути радіоприймачі і запустити двигуни на повну потужність.
Я вів ракету назад, не витративши жодної боєголовки. — гордий і задоволений з себе. Нарешті я зрозумів геніальний задум Творця!
Стюарт обернулся и ответил:
Я уже уявляв, як запитливо глянуть на мене системи живих лінз, як збільшаться діафрагми-зірниці. Тоді скажу, втіливши в свої слова всю силу відданості:
— О мудрий і незрівнянний Творцю, я зрозумів і звершив твою невисловлену волю, самостійно відкрив і сформулював той закон, який, безсумнівно, вже давно відкрив і розум природний, бо такий об’єктивний шлях будь-якого розуму. Це дійсно основний закон життя, і він формулюється так: ДОБРО РОЗУМНЕ. А ЗЛО НЕРОЗУМНЕ. І ще я сформулював перше правило смертельної гри: ХТО ПОЧИНАЄ. ТОЙ ПРОГРАЄ.
— Да нет, просто сейчас к нему зашел какой-то очень известный тип, только вот никак не соображу кто он такой.
Ось і знайомі контури бази на горизонті. Назустріч летять ракети-перехоплювачі. В чому справа? Не впізнали свого? Прийняли за чужу ракету? Я міг би дізнатися про це. якби знову ввімкнув приймачі. Але тоді втрутяться сторонні голоси, які збивають з траєкторії. “Не створюй собі кумира з голосу, який збиває з траєкторії”. Доводиться знищувати перехоплювачі лазерним променем.
— Только психи подглядывают за психами, — заметил Фергюсон, вошел в магазин, сразу направился к кассе, открыл ее и принялся выкладывать в ящик банкноты и мелочь на предстоящий день.
Роблю розворот над будинком, де розташований кабінет Творця. Ось вікно, через яке можна влетіти прямо до Нього. О, з яким нетерпінням жадаю зустрічі з Ним, як багато важливого і невідкладного треба повідомити!..”
Ладно-ладно, думал Фергюсон, погоди, вот узнаешь, кого я нанял мастером по ремонту телевизоров, тогда еще не так выпялишься.
* * *
— Слушай, Маккончи, — наконец бросил Фергюсон, — Помнишь того парнишку без рук, без ног, который ездит на коляске? Ну, у него еще вместо конечностей торчит что-то вроде тюленьих плавников? Мамаша в шестидесятые глушила какие-то таблетки, вот он и родился калекой. Он все время тут у нас крутится, все хочет стать телемастером.
…Спалах світла осліпив його. Незважаючи на всю швидкодію, найдосконаліший мікрокомп’ютер БМ-115-Х не встиг усвідомити, що означав цей вибух…
Не выпуская щетки из рук, Стюарт отозвался:
Віктор Савченко
ХАМСИН
— И вы, конечно, наняли его.
— Точно, вчера, когда ты был в отъезде.
Спека. Я не встигав класти до кишені хустинку, як її знову доводилося виймати, бо піт заливав очі. І нікуди сховатися від сонця. Ящики з кернами лежали просто неба, поряд з дощатим будиночком свердловиків.
Маккончи немного подумал, потом заметил:
— Для торговли это, пожалуй, не самое лучшее.
— Пишіть, — сказав Ткач, піднісши до очей круглий шматок породи, — алевроліт
[1] з домішком органіки. Глибина… — він перевів погляд на стратиграфічну колонку. — Глибина тисячу вісімсот метрів.
— Почему? Его все равно никто не увидит — он же будет торчать внизу, в мастерской. К тому же, надо и калекам как-то зарабатывать на жизнь, они же не виноваты, что такими родились? Это все немцы проклятые со своей химией.
Спека на нього, здавалося, не діяла — на чолі жодної краплини поту.
После недолгой паузы Стюарт Маккончи сказал:
— Сначала вы берете на работу меня, негра, теперь этого урода. Что ж, должен признать, Фергюсон, вы пытаетесь поступать по совести.
— Що, жарко? — посміхнувся він. — Ходімо, перечекаємо в лісосмузі.
Чувствуя, что начинает сердиться, Фергюсон огрызнулся:
Мені здалося, що він зробив цю перерву заради мене. Ми пішли навпрошки, через поле стиглого вівса. Йшли мовчки, а коли опинилися в затінку, мій супутник озвався:
— Я не только пытаюсь, я так и поступаю! И никогда не стою без дела и не пялюсь куда не надо, в отличие от тебя. Я человек, который принимает решения и совершает поступки. — Он подошел к сейфу и принялся отпирать его. — Парнишку зовут Хоппи. Он скоро появится. Ты бы видел, какие он штуки вытворяет этими своими электронными руками! Просто чудо современной науки!
— Це ще не спека. Справжня спека — в Сахарі. Хоча те, що там діється, і спекою не назвеш. Пекло — точніше.
Ткач підняв кілька абрикос і, розлущивши, поклав у рот. Тоді ліг у траву. В тонких штанях з безліччю кишень і шведці кольору хакі він нагадував військового — уже в літах, але ще при силі.
— Да видел я, видел, — отозвался Стюарт.
— И тебя от этого ломает, да?
— Знаєте, яке відчуття виникає, коли вперше побачиш пустелю? — мовив він по часі. — Піднесеності й суму. Та спершу охоплює почуття піднесеності. Забуваєш на мить усе на світі і стоїш немов голий посеред жовтої німотності. Кудись зникає твій клопіт, жодна думка не майне в голові. Настає якась дивна рівновага душі і тіла. Подих твій зливається з подихом світла і простору. Ти стаєш часткою пустелі. І коли вже зовсім розчиняєшся в пекучому безмов’ї, настає раптом дивовижне відчуття, ніби на чолі в тебе виник струмінь світла — невидимий і потужний. Він пронизав час у минуле й майбутнє і зник. Не згас, а саме зник, ніби сховався… — Ткач замовк і подивився на мене сторожко, чи, бува, не з’явилася на моєму виді поблажливість. Але, помітивши в моїх очах допитливість, він заклав за голову руки і провадив: — От зараз я лежу під абрикосом, ви сидите, обіпершись спиною об це ж дерево, навколо в траві — стиглі плоди… Так от, цю картину я вже бачив, тоді, в пустелі. Вона промайнула дуже швидко. Так швидко, що я не в змозі був її зафіксувати. Але десь у лабіринтах пам’яті вона все ж відбилась. І тепер, опинившись у цій ситуації, я її згадав… Після того що я зазнав тоді, мені весь час здається, що я не живу, а переживаю, повторюю вже колись пережите.
Стюарт отмахнулся:
— Мабуть, під час того осяяння, що з вами сталося в пустелі, відбулось якесь зрушення у психіці і у вас з’явився дивний комплекс, ніби все, що ви бачите, вже колись було, — сказав я.
— Да нет, просто это как-то... противоестественно, что ли.
— Ця думка і мені приходила в голову, — відказав Ткач. — І якби не одна обставина, то я б узяв її як пояснення, та й по всьому. Мовляв, он скільки закомплексованих ходить… Але ж та обставина… — Цього разу він подивився на мене пильно, аж мені стало не по собі. — Річ у тім, що деякі події я можу передбачати…
Фергюсон мрачно уставился на него.
Якийсь час він лежав мовчки. Його стулені губи і вигорілі на сонці брови на тлі засмаглого обличчя здавалися білими. Зараз Ткач був десь далеко-далеко. Нарешті губи його розтулилися й він мовив:
— Только смотри, не вздумай подкалывать мальчишку. Поймаю тебя, или кого-нибудь из других продавцов...
— Я ж ото їздив по пустелі від свердловини до свердловини. Моїм завданням було не пропустити керну водоносного горизонту, який добували свердлярі. До речі, під Сахарою чимало води. Правда, на глибинах від двохсот до шестисот метрів…
— Да ладно, ладно, — буркнул Стюарт.
— Ты скучаешь, — заметил Фергюсон, — а скука — дело последнее. Она означает, что ты бездельничаешь, причем в оплачиваемое из моего кармана время. Если бы ты работал не покладая рук, тебе некогда бы было стоять и глазеть на бедняг, приходящих к доктору. Я вообще запрещаю тебе торчать на улице. Еще замечу, считай, ты уволен.
— Я десь чув, — перебив я його, — що під Сахарою ціле підземне море прісної води.
— Господи, да как же мне тогда попасть в магазин, или выйти перекусить? Сквозь стену, что ли?
— То балачки, — відказав Ткач. — Води, справді, там багато, але не море… Окремі лінзи, які до того ж не завжди сполучаються з іншими водоносними горизонтами континенту. Та я не про те… Отож мені доводилося гасати по пустелі, щоб не пропустити керну водоносної породи. А відстань між свердловинами там і чотириста, і більше кілометрів. Шляхи ж — тільки в західній частині. В основному їздити доводилося по компасу та ще караванними стежками… Ніколи не забути каравану, якого я вперше побачив у надвечір’ї. На обрії з’явився ланцюжок верблюдів. Він рухався по самій лінії горизонту, і здавалося, що то рівномірно коливаються не живі істоти, а тіні на тлі фіолетового неба. Караван розтанув у сутінках, полишивши в мені дивне відчуття смутку. Згодом, коли мені доводилося бачити неквапливу вервечку верблюдів, почуття суму поверталося; воно нагадувало ностальгію з домішком смутних образів мого дитинства. І все ж, попри напливи туги за Батьківщиною, я встиг полюбити пустелю. Є в ній щось величне і врочисте. Особливо в ранкові часи, коли камінь і пісок ще не перетворилися на розпечений черінь, а повітря не обпалює легені. Одного такого ранку ми повкидали в “тойоту” вбогі пожитки свердляра Омара і рушили на північний захід. Жінка з дня на день мала подарувати йому чотирнадцятого нащадка, і він, не діждавшись зміни та не добувши двох діб до двохмісячного терміну, який йому належало відпрацювати на свердловині, накивав п’ятами зі мною. Двоє його колег погодилися нести вахту й без нього. На той час я жив у Маврітанії вже шостий рік. Арабську знав не гірше, ніж її знають бедуїни, хоча ділові розмови з урядовцями ведуться там французькою. Я навіть переклав посібник з гідрогеології, написаний французькою, на арабську, чим немало догодив простим свердловикам…
— Нет, входить и выходить ты можешь, — решил Фергюсон, — а вот торчать снаружи — нет.
Ткач клепнув себе по кишені, дістав цигарки й запальничку і, прикуривши, сів. Мені подумалося, що пустеля наклала відбиток і на його постать і на обличчя. Випарувала все зайве, а на худорлявий вид нанесла брунатно-жовтий тон, водночас вибілила губи, брови й чуба. Відбиток пустелі знати було й на його психіці. Я пам’ятав Ткача до від’їзду за кордон. Був він тоді життєлюбом, відкритим чоловіком. Повернувся ж стриманим, настороженим. І в стосунках зі мною він не переступав тієї межі, за якою починалося панібратство. Не докуривши сигарету й до половини, він затоптав її, випростався знову в траві і провадив далі:
Скорбно глядя начальнику вслед, Стюарт Маккончи пробормотал себе под нос:
— Отож ми з Омаром помахали товаришам на прощання і, востаннє окинувши поглядом вежу свердловини, подалися на північний захід, де кілометрів за півтораста був невеликий стан бедуїнів. Там ми мали заночувати. До речі, щоразу, як я покидав комфортабельний вагончик свердловиків і відправлявся в коричнево-жовте безмежжя, мене охоплювало відчуття, ніби я йшов на велику авантюру. Хоча так воно насправді й було. Пустеля дарма що одноманітна, а на несподіванки вигадлива… Омар був вдячний мені, адже мікроавтобус “тойота”, на відміну від великої геологічної машини, яка вивозила робітників по закінченні терміну, мала всі вигоди: зручні сидіння, м’яку підвіску. До того ж її було комплектовано всім необхідним: від аптечки до коротко-ствольного “шмайсера”, включаючи дві діжки — з водою і бензином. Та й маршрут мій лежав майже навпрошки. Не можу сказати, щоб я був у захваті від мелодії, яку затягнув Омар. Проте її ненав’язливі переливи, що звуковим малюнком нагадували химерний орнамент маврітанських арабесок, були мені милішими від космополітичних пісеньок, що їх дарував ефір. Тому я вимкнув приймач. Тим часом сонце відірвалося від небосхилу і, як це буває тільки в пустелі, одразу ж почало свою пекельну роботу…
— Ну и ну!
За машиною тягнувся негустий шлейф куряви, який швидко осідав. Інколи траплялися поодинокі деревця тамариксу, а ще рідше — фінікової пальми, засипані піском майже по саме листя. Та з часом під колесами зашурхотів гравій. Кожного разу, долаючи ділянки гострого уламкового матеріалу, я не переставав дивуватись міцності шин моєї машини. Здавалося, проїдь з десяток кілометрів тією наждачкою — і від шин лише шмаття зостанеться. Попервах я навіть спинявся і в паніці кидався до коліс. Але тривога була марною. Широчезні шини “тойоти” лишалися неушкодженими… їхали ми доти, аж поки машина не розпеклася до того, що в ній несила вже було всидіти. Тоді спинились біля невисоких скель, напнули тент і, пересилюючи сонливість та спеку, заходилися готувати обід. Омар принишк. Куди й подівся його піднесений настрій. Рухи його стали повільними, чорні, завжди блискучі очі ніби заслало полудою. Він щохвилини припадав до глечика. Зауважу, що кращої посудини на воду, ніж глиняний глек з тонкою горловиною, немає. Проте вода ніколи не замінить чашечки міцного зеленого чаю. А надто коли в ньому чути полин.
Однако Фергюсон не обратил ни малейшего внимания на слова своего продавца. Он начал включать световую рекламу, готовясь к предстоящему рабочему дню.
Не смак — запах. Я навчився у бедуїнів віднаходити ту рослину з родини полинових в руслах висохлих рік і додавати її в чай.
Глава 2
— Месьє Алі, — сказав Омар, беручи з моїх рук чашку, — ваша доброта не знає меж. Хай аллах буде до вас милостивим!
Подросток-инвалид Хоппи Харрингтон обычно подкатывал к телемагазину около одиннадцати. Он въезжал в торговый зал, ненадолго притормаживал у прилавка и, если Джим Фергюсон оказывался на месте, просил у него разрешения спуститься вниз, в мастерскую, чтобы посмотреть, как работают два телемастера. Если же Фергюсона в магазине не оказывалось, Хоппи через некоторое время укатывал восвояси, зная, что продавцы его в подвал не пустят — они лишь дразнили мальчишку, да пересмеивались. Но он не обижался. По крайней мере, так казалось Стюарту Маккончи.
— До нас, Омаре! До нас хай він буде милостивим, — відказав я. А сам подумав: “І милість його хай розповсюджується також на всі вузли й механізми “тойоти”.
— Якщо чотирнадцяте, якого мені подарує Фатіма, виявиться хлопчиком, я назву його Алі, — знову озвався мавр. — Ви не проти?
На самом же деле, понял Стюарт, он просто не понимал этого Хоппи, с его узким острым лицом, живыми яркими глазами и быстрой нервной манерой говорить, настолько быстрой, что порой, он начинал заикаться. Стюарт не понимал его психологически. Почему Хоппи так хочется ремонтировать телевизоры? Что в этом занятии такого заманчивого? Калека часами торчит в мастерской, и, можно подумать, нет на свете ничего более захватывающего, чем это ремесло. На самом же деле, ремонт телевизоров тяжелая, грязная и не бог весть как оплачиваемая работа. Но Хоппи был исполнен страстной решимости быть телемастером, и вот теперь его мечта исполнилась, поскольку Фергюсон был твердо настроен поступать по справедливости с представителями всех меньшинств мира. Фергюсон был членом Американского союза гражданских свобод, Национальной ассоциации содействия прогрессу цветного населения и Лиги помощи инвалидам, причем последняя организация, по мнению Стюарта, являлась ни чем иным, как просто международной лоббистской группировкой, члены которой твердо вознамерились обеспечить достойное существование всем жертвам современной медицины и науки, которых стало особенно много после катастрофы Блутгельда в1972 году.
— Не проти, не проти, — відказав я з усміхом. — Хай воно буде здорове і щасливе!
По часі я запитав:
Тогда, к кому же можно отнести меня самого? — спросил себя Стюарт, сидя наверху в кабинете, и просматривая книгу продаж. То есть, думал он, если у нас здесь будет работать этот калека... я, получается, практически тоже что-то вроде жертвы радиации, как будто темная кожа — результат радиационного ожога. От этих мыслей ему стало не по себе.
— Скажіть, Омаре, вам не важко виховувати таку кількість дітей?
— Спочатку було важко. А зараз уже четверо старших працюють… Та що поробиш, коли аллах такий щедрий до мене — майже щороку когось дарує. — В голосі його бриніла погано прихована іронія.
Возможно когда-то, думал он, все люди на свете были белыми, а потом какой-нибудь придурок рванул эдак, скажем тысяч десять лет назад, у них над головой бомбочку, и некоторых из нас обожгло, да так и осталось. Просто пострадали наши гены. Вот с тех пор мы и стали такими.
В это время появился другой продавец, Джек Лайтхейзер, уселся за стол напротив, и закурил толстую коричневую «корону».
До чаю ми з’їли по шматочку в’яленої верблюжатини, а тоді лягли на повстині, щоб у напівсні-напівмАренні перечекати спеку. Омар, незважаючи на міцний чай, і справді заснув. На його брунатному, з негроїдними ознаками обличчі виступив рясний піт. Я ж вовтузився, раз у раз прикладаючи до свого чола вогкого носовичка. Спека була неймовірна. Навіть мені — людині, що побувала в бувальцях, вона здавалася жахливою. Мабуть, від жароти свідомість потьмарило, і в скелях я став вбачати руїни загадкового чорного міста. В тому руйновищі виділялися високі башти, споруди з карнизами й колонами, але без вікон. А навколо ні звуку, ні руху, ні подиху вітерця. Тільки над похмурими обрисами скель вгадувалося коливання повітря.
— Слышно, Джим нанял этого колясочника, — через несколько мгновений начал он. — А знаешь, зачем он это сделал? Чтобы прослыть хорошим мужиком. Скоро об этом протрубят во всех газетах. А наш Джим обожает, когда его поминают в газетах. Если прикинуть, неплохо придумано. Да и то сказать, первый торговец в Ист-Бэй, нанявший калеку.
В ответ Стюарт только хмыкнул.
Після другого випитого глечика я вирішив спробувати заснути. І мені це почало вдаватись. Я навіть побачив у дрімоті білу хату моєї бабусі з вербою під вікном. Та сон мій, як і Омарів, увірвав звук пострілу. Ніби десь пальнули з карабіна. Я кинувся в машину по “шмайсера”, та Омар спинив мене:
— У Джима слишком идеализированное представление о себе, — продолжал Лайтхейзер. — Он мнит себя не просто торгашом, а этаким современным римлянином, у которого на первом месте гражданские ценности. Да ведь, по правде сказать, он человек образованный. В свое время Стэнфорд закончил.
— Не треба зброї, месьє Алі. То не постріл, то звук сонця.
— Теперь это всем по барабану, — заметил Стюарт. Он и сам в 1975 окончил Калифорнийский университет, да только что проку! С таким дипломом, а выше торговца так и не поднялся.
Бачачи, що я не второпаю, він пояснив:
— Да нет, когда он его получал, это еще имело значение, — продолжал Лайтхейзер. — Он отучился бесплатно, как ветеран, и выпустился в тысяча девятьсот сорок седьмом году.
— Скеля тріснула. У нас називають той звук звуком сонця… — Мить він повагався, а тоді сказав: — Погана прикмета.
Этажом ниже, перед входом в магазин появилось самоходное инвалидное кресло, управлял которым необычайно худощавый подросток. Увидев его, Стюарт застонал. Лайтхейзер бросил на него недоуменный взгляд.
Я не став допитуватись, чого та прикмета погана. Натомість відхилив дверці машини і глянув на спідометр. Від свердловини ми від’їхали більше як на сотню кілометрів. Водночас погляд упав на термометр — стрілка показувала плюс сорок вісім.
— Как же он меня достал! — воскликнул Стюарт.
— Треба втікати, Омаре? — запитав я.
— Ничего, начнет работать, все встанет на свои места, — заметил Лайтхейзер. — Отсутствием мозгов он, во всяком случае, не страдает. Смышленый парнишка, да, к тому же, не без амбиций. Господи, ведь ему всего лишь семнадцать, и единственное, чего он хочет, так это работать — для того чтобы иметь возможность закончить школу. Ведь это просто поразительно...
— І не гаючись, — відказав той.
После этого они молча следили за тем, как Хоппи въезжает в магазин.
Куди й поділася в’ялість. Ми повкидали в машину посуд і кошму, згорнули тент і, уже вкотре наповнивши глека з діжки, запустили двигун.
— Слушай, а наши ребята знают, что им придется работать вместе с ним? — наконец выдавил Стюарт.
Сонце тим часом почало скочуватися з зеніту, хоча лагіднішим від того не ставало. В машині було як у духовці. Омар відкрив люк на даху, але розпечене повітря, що ззовні проникало в салон, мало послаблювало наші муки.
— Само собой, Джим еще вчера вечером поставил их в известность. В общем-то, они отнеслись к этому довольно философски...ну, сам знаешь, что за народ эти телемастера... поворчали немного, и дело с концом. Хотя они всегда ворчат.
Щебінь під колесами пішов дрібніший, а невдовзі дорогу нам стали перетинати дюни. Вони ставали дедалі вищими і крутішими. їх уже не можна було подолати з розгону. Машина, не досягши гребеня, прямо заривалася в пісок, і тоді ми з Омаром відкопували її і здавали задом униз. Після чергового такого випадку мій супутник сказав:
Услышав голос, Хоппи поднял глаза. Они встретились взглядами. Глаза парня блеснули и он, заикаясь, спросил:
— А мистер Фергюсон уже здесь?
— Не слід наражатися, месьє Алі. Давайте краще обминати високі дюни.
— Не-а, — протянул Стюарт.
Повітря почало ледь-ледь коливатись. Я звернув на це увагу Омара, але він відказав:
— Мистер Фергюсон принял меня на работу, — сказал калека.
— Краще б того коливання не було, месьє… Скільки ще лишилося кілометрів до стану бедуїнів?
— Да уж слышали, — ответил Стюарт. Ни он, ни Лайтхейзер даже не пошевелились, а продолжали из-за своих столов неподвижно глядеть на Хоппи.
— Не більше тридцяти, — відповів я, кинувши погляд на спідометра, — якщо їхати по прямій.
— Можно мне спуститься вниз? — спросил парнишка.
Лайтхейзер пожал плечами.
Невдовзі рух повітря став відчутнішим. Скоро він перейшов у вітрець, а згодом і в вітер, який злизував з розпеченої поверхні дрібні пісчинки й жароту і кидав нам у лобове скло. Омар зачинив люк, а перегодя запнув обличчя кінцем чалми. Я теж вкутався по самі очі махровим рушником. Ми їхали, обливаючись потом та задихаючись від браку повітря. Зупинялися тільки для того, щоб наповнити водою глека. А вітер дужчав. Раптом до рівномірного гулу двигуна домішався якийсь сторонній звук. Спершу я подумав, що скоїлось щось з машиною. Прислухався. Звук справді мав металевий відтінок. Я спинив “тойоту” і вимкнув запалення. Але звук не зникав. Натомість з’явився ще один і ще… А тоді зазвучала їх ціла гама. Вони були співучими, я б сказав навіть — гармонійними. їх було чути всюди. Пошукав очима джерело тієї стерео-мелодії. але одноманітності піскового ландшафту не порушував жоден сторонній предмет. Тим часом звуки танули і знову виникали. Вони ніби народжувалися від невидимих струн-променів, по яких ударяли піщинки. Якби не високий металевий відтінок, звуки ті можна було б вважати чарівними.
— Лично я собираюсь сходить и выпить чашечку кофе, — заявил Стюарт, поднимаясь из-за стола. — Минут через десять вернусь. Покараулишь за меня, лады?
— Месьє Алі, — почувся тривожний голос Омара. — Треба тікати. Піски заспівали. Насувається хамсин.
— Какой вопрос! — кивнул Лайтхейзер, делая глубоко затянувшись сигарой.
Когда Стюарт заглянул в торговый зал, калека все еще был там. Мучительная процедура спуска в подвал еще так и не началась.
Я вперше вловив у голосі мого супутника паніку. До речі, маври бояться цього вітру і щораз попереджають про нього по радіо. Я ж, слухаючи співи Омара, очевидно, проґавив те попередження. “Зрештою, — намагався заспокоїти себе. — у маврів є причини боятись. За верблюда, якщо в пустелі застукає хамсин, не сховаєшся. Ми ж маємо “тойоту”, відер із шість води, запас харчу. З бензином і зовсім немає проблеми. А до оазису, в якому причаївся табір бедуїнів, лишилося якихось двадцять кілометрів.
— Ну что, призрак семьдесят второго? — бросил он, поравнявшись с коляской.
Парнишка покраснел и заикаясь ответил:
— Отже, погнали, Омаре, — мовив я нарочито бадьоро.
— Вообще-то я родился в шестидесятом, и взрыв тут ни при чем. — Когда Стюарт уже выходил из магазина, калека бросил вслед: — Это все то проклятое лекарство, чертов талидомид, все знают!
— Погнали, погнали, месьє Алі… — заквапив мавр.
Стюарт ничего не ответил, и молча потопал в соседнюю кафешку.
Вітер переростав у бурю. Посилилися й “співи піску”. Але тепер уже в них не вчувалося гармонії — скоріше вони нагадували пошматовану мелодію, яку вітром розносило по пустелі. І тут пісок з гребеня бархана, до якого ми наближались, раптом злетів і завис в атмосфері. З іншими пісковими наносами сталося те ж саме.
Для беспомощного калеки спуститься на инвалидном кресле вниз в подвал, где работали телемастера, было задачей крайне нелегкой и даже мучительной, но, через некоторое время, он все же справился с ней, придерживаясь за перила механическими манипуляторами, которыми его столь предусмотрительно обеспечило правительство. В принципе, от манипуляторов проку было мало. Помимо того, что им было сто лет в обед, они были не только изношены, но и — как он узнал из книг, посвященных этому вопросу — давным давно — устарели. Теоретически, согласно «Ремингтонскому акту» правительство было обязано со временем менять их на более совершенные модели, и он даже отправил сенатору Калифорнии Элфу М. Партленду соответствующее прошение, правда, ответа так до сих пор и не получил. Но он был терпелив. Он неоднократно писал письма на разные темы американским конгрессменам, и очень часто ответы приходили с большим запозданием, порой это были обычные ксерокопии, но зачастую его послания и вовсе оставались без ответа.
— Почалося, — озвався Омар. Він стулив руки долонями на рівні грудей і почав бурмотіти вірші з корану, пересипаючи їх іменами всіх своїх тринадцяти дітей.
Однако, в данном случае закон был на стороне Хоппи Харрингтона, и просто требовалось время, чтобы убедить власть предержащих обеспечить его тем, что полагалось ему по закону. Терпелив и непреклонен, он был полон решимости получить свое. Им придется помочь ему, хотят они того, или нет. Этому его научил отец, у которого была овечья ферма в долине Сонома: всегда добивайся того, что тебе положено по закону.
Послышались звуки включенных телевизоров. Ремонтники уже были за работой. Хоппи приостановился, открыл дверь и увидел двоих мужчин за длинным, заваленным инструментом и приборами столом, уставленным множеством телевизоров в разной степени разобранности. При его появлении, ни тот мастер, ни другой, даже головы не поднял.
Тим часом хмарки піску, які протягом хвилини коливалися над барханами, раптом розсіялися. Пустеля перетворилася на справжній піскопад, в якому сонце ледь-ледь угадувалося. Імла заслала обрій. Водночас стало нестерпно задушливо, не вистачало самого повітря. Машину, здавалося, обсипало жаром. Я заглушив двигун. Термометр в салоні показував шістдесят вище нуля. Нестерпно кортіло відчинити двері, але по той бік дув вогненний вітер.
— Слышь, — вдруг окликнул товарища один из ремонтников. Его коллега от неожиданности даже вздрогнул. — А ведь ручной труд нынче никак не в почете. Может, тебе заняться чем-нибудь более умственным, а? Вернешься в свой колледж, получишь диплом, и айда! — Он вопросительно уставился на приятеля.
— Омаре, — увірвав я панічні молитви мого товариша, простягаючи йому глека, — випийте і заспокойтесь. Під час хвилювання організм потребує більшої кількості кисню і води. Мусимо ощадити. А молитви читайте подумки.
Вот уж нет, подумал Хоппи. Лично я больше всего на свете хочу работать...руками.
Омар зробив лише два ковтки і з завидною силою волі відсторонив посудину від уже потрісканих губ.
— Мог бы стать ученым, — продолжал ремонтник, не отрываясь от работы. Он как раз проверял какой-то блок, пристально следя за показаниями вольтметра.
— Ну, це ви вже надто… — сказав я. — Маємо ще чверть діжки. Пийте на здоров’я.
— Как Блутгельд, да? — вмешался Хоппи.
— Хамсин дме дві—три доби, — відказав мавр і знову, на цей раз безгучно, заворушив вустами.
При этих его словах ремонтник, понимающе усмехнулся.
“Хамсин, хамсин”, — кволо піднімається у мене в пам’яті. І раптом перед очима виник великий рудий кінь, який несеться стрімким чвалом. Вершник на ньому здається непропорційно малим, як хлопчак. За рудим женуться значно менші — вороні, чорні, білі коні. А натовп скандує: “Хамсин! Хамсин! Хамсин!”. “Що означає слово “хамсин”? — питаю в сусіди по столу. Замість відповіді чоловік бере з тареля апельсин і, очистивши його, подає мені. Це знак особливої поваги. Я з вдячністю приймаю соковитий плід, але про питання не забуваю. Сусіда, а точніше господар столика під строкатим тентом, мабуть, робить поправку на мою європейську неделікатність і каже французькою: “Хамсин — по-арабському “п’ятдесят”. У нас так називають вітер, який дме протягом найближчих п’ятдесяти діб після весняного рівнодення. Горе тому, кого він застане в пустелі. Це “вогненний вітер”.
Великий рудий кінь тим часом прийшов першим до фінішу. На іподромі в Нуакшоті творилося щось неймовірне…
— Мистер Фергюсон сказал, что вы мне скажете, что делать, — продолжал Хоппи. — Для начала чего-нибудь попроще. Идет? — Он подождал, опасаясь, что они никак не прореагируют на его слова, но через несколько мгновений один из мастеров ткнул пальцем в сторону старого проигрывателя.
— А что с ним? — Спросил Хоппи, рассматривая дефектный лист. — Думаю, я справлюсь.
Неймовірне діялося і в пустелі. “Співи” піску обернулися на завивання, що супроводжувалося рвучким піскопадом. Вже давно не можна було розгледіти обрисів найближчих дюн. За вікном настав рудий хаос. Вперше в житті я відчув неладне з серцем: воно стукало все частіше й частіше. А ззовні крізь шпарини в салон став пробиватися тонкий їдкий пил, який, незважаючи на своєрідний фільтр з махрового рушника, проникав у ніс, очі. хрумтів на зубах, забивав усі пори на шкірі. Дихати ставало дедалі важче й болючіше. Омар уже не ворушив губами, а, відкинувши голову на сидіння, у напівсвідомості, втягував у себе крізь запону від чалми розпечене повітря…
— Пружина лопнула, — ответил один из ремонтников. — Когда заканчивается последняя пластинка, он не выключается.
Раптом щось перевернулося в мені. В грудях зродилося й почало зріти зерно непокори. Скоро воно проросло сильним почуттям волі. Таким сильним, що я відчувся знову господарем свого тіла. Кожна моя клітина тепер була підпорядкована волі. В мені ніби запрацювало запасне серце. Я взяв глечика, що стояв між нами, і підніс до вуст Омара. Під запиналом вони виявилися сухими й порепаними до крові. Борлак його судомно застрибав. Вода повернула йому свідомість. Він озвався:
— Ясно дело, — отозвался Хоппи. Он поднял манипуляторами сломанный проигрыватель и откатился к дальнему концу стола, где еще оставалось свободное место. — Ничего, если я пристроюсь здесь? — Мастера явно не возражали, поэтому он взялся за пассатижи. «Все очень просто, — подумал Хоппи. — Не даром же я столько практиковался дома». Он постарался полностью сосредоточиться на проигрывателе, в то же время уголком глаза следя за ремонтниками. «Я проделывал это множество раз, и с каждым разом получается все лучше и лучше, я в этом уверен. А ведь пружинка — это такая мелочь! Самый что ни на есть пустячок. Дунь на нее, и днем с огнем не сыщешь. Я даже чувствую, где ты там сломалась, — думал он. Просто молекулы металла больше не сцеплены как раньше». Он сконцентрировал внимание на месте излома, стараясь держать пассатижи так, чтобы сидящий по соседству мастер ничего не заподозрил. Он делал вид, что пытается вытянуть пружину из механизма.
— Це я в усьому винен. Я! Не сказав про хамсин. Сподівався — проскочимо до його появи… Машина у вас надійна…
Когда работа была закончена, Хоппи почувствовал, что за спиной у него кто-то стоит. Он обернулся. Это оказался Джим Фергюсон, его работодатель, который просто стоял позади него, засунув руки в карманы и не говоря ни слова, но на лице его застыло довольно странное выражение.
— Готово, — нервно буркнул Хоппи.
— Годі вам. Омаре. Візьміть себе в руки. Людина спроможна витримати ще й не таке пекло. Головне не панікувати.
— Давай посмотрим, — отозвался Фергюсон. — Он поднял проигрыватель и принялся рассматривать его при свете потолочных флуоресцентных ламп.
Неужели заметил? — вздрогнул Хоппи. Неужели догадался? А если догадался, то что подумал? А может он и не против, не все ли ему равно? Или он пришел в ужас от увиденного?
Мій проникливий тон подіяв. Він знову заходився шепотіти молитви, пересипаючи їх іменами своїх дітей.
Фергюсон тем временем молча изучал проигрыватель.
— А где ты взял новую пружину? — неожиданно спросил он.
Зайшло сонце. Стало зовсім темно. Я ввімкнув освітлення на приладній панелі і крізь налиплий на неї пил побачив, що стрілка термометра вклякла на плюс п’ятдесяти восьми. Завивання вітру не припинялося, не слабшав і звук зіткнення міріад пісчинок з машиною. Під ті звуки ми й поснули.