— На практиці поки що нічого не зміниться. Нам потрібна зброя, і то якомога швидше. Ідеться про те, щоб, озброївшись, ми приступили до спроб установити контакт… Але не на дослідженій території.
— Чому? — здивувався Координатор.
— Бо цілком імовірно, що, перш ніж ми доберемося до міста, нас примусять битися. Неможливо встановити контакт з істотами, які гасають у тих дисках, — це найгірші умови, які тільки можна собі уявити.
— А звідки ти знаєш, що в іншому місці нас чекає щось краще?
— Я цього не певен, але знаю, що на півночі й на сході нам шукати нічого. Принаймні поки що.
— Це ми ще обміркуємо, — сказав Координатор. — Що далі?
— Треба привести в дію Захисника, — сказав Хімік.
— Скільки ж це забере часу? — обернувся Координатор до Інженера.
— Не можу сказати. Без автоматів ми до нього навіть не доберемося. Він важить чотирнадцять тонн. Хай Кібернетик скаже.
— Щоб його перевірити, мені треба два дні. Як мінімум, — підкреслив Кібернетик останнє слово. — Але спершу я повинен привести в дію автомати.
— За два дні ти запустиш усі автомати? — з сумнівом перепитав Координатор.
— Ну що ти! Два дні в мене займе лише Захисник — після того як я запущу хоча б один автомат. Ремонтний. А мені потрібний іще один — вантажний. Щоб його перевірити, мені треба ще два дні. І врахуйте, я не знаю, чи взагалі вдасться його запустити.
— А чи не можна вийняти із Захисника сердечник і встановити його за тимчасовою бронею тут, на пагорбі, під захистом корпусу? — розпитував далі Координатор, глянувши на Фізика.
Той похитав головою:
— Ні. Кожний полюс сердечника важить понад тонну. Крім того, ми не протягнемо їх через тунель.
— Тунель можна розширити.
— Вони не пролізуть у люк. А від вантажного люка до поверхні п’ять метрів, і він залитий водою з кормової цистерни, яка дала течу, ти ж знаєш.
— Ти перевірив радіоактивність цієї води? — поцікавився Інженер.
— Так. Стронцій, кальцій, церій, ізотопи барію і все, що тільки хочеш. Її не можна ні спустити — це заразило б весь грунт у радіусі чотирьохсот метрів, — ні очистити, поки в антирадіаторах не буде справних фільтрів.
— А я не можу очистити фільтри без мікроавтомата, — докинув Інженер.
– Зато вы затвердили свои реплики наизусть и точно ничего не перепутаете. – Янь послал Чжану еще одну лукавую улыбку.
Координатор, який переводив погляд з одного на іншого, в міру того, як вони висловлювали свої міркування, сказав:
— Список наших «неможливостей» чималий, але це байдуже. Добре, що ми розглянули його з цього боку — я маю на увазі зброю. Отже, нам поки що залишаються випромінювачі, так?
– Я говорю правду! Если вы мне не верите, это ваша проблема, не моя. Всё можете довести до абсурда! Если не вспомню цвет своих носков в день убийства – значит, вру. Если не назову номер такси, на котором ехал до метро, – значит, вру…
— Які це випромінювачі, — з нотками роздратування в голосі сказав Інженер. — Не обманюймо самих себе. Лікар здійняв через них такий галас, наче ми збиралися розпочати тут атомну війну. Певна річ, із них можна викидати збагачений розчин, але дальність їхньої дії не перевищує семисот метрів. Це ручні поливальниці, не більше, до того ж небезпечні для стрільця, якщо він не має на собі броньованого скафандра. А броньований скафандр важить сто тридцять кілограмів.
— Справді, в нас на борту всі речі страшенно важкі, — сказав Координатор таким тоном, що ніхто не зрозумів, чи він глузує, чи, може, говорить цілком серйозно. — Ти зробив цей розрахунок? — обернувся він до Фізика.
Чжао украдкой взглянул на напарника: мол, видишь, опять дурака валяет, и так день за днем. Янь не отреагировал. Ему, похоже, происходящее даже нравилось – он наконец нашел достойного противника.
— Зробив. Є ще такий варіант: два випромінювачі, віддалені один від одного не менш як на сто метрів, стріляють так, щоб обидва викинуті потоки перехрещувались на цілі. Тоді з обох субкритичних потоків виникає надкритична маса й відбувається ланцюгова реакція.
— Це добре для розваги на полігоні, — зауважив Хімік. — Що ж до мене, то я не уявляю собі такої точності в польових умовах.
– Если вы невиновны, почему признались в убийстве?
— Виходить, у нас немає взагалі ніяких атомних випромінювачів? — здивувався Кібернетик і подався вперед, весь аж тіпаючись від злості. — То навіщо ж була вся ця дискусія, суперечка, сварка про те, чи повинні ми вирушати озброєні до зубів, чи, навпаки, голіруч? Я бачу, ми просто ведемо з вами пусті балачки!
Чжан отвечал на этот вопрос столько раз, что тут же без запинки пробубнил снова:
— Я згоден, що ми багато чого робимо не подумавши, — так само спокійно сказав Координатор. — Що робили так досі, — додав він. — Але далі таку розкіш ми не можемо собі дозволити. Все це не зовсім так, як ти кажеш, — обернувся він до Кібернетика, — бо існує перший варіант використання випромінювачів — викид половини ємкості резервуара. Тоді ціль вибухне. Тільки треба стріляти з надійного укриття й завжди на максимальну відстань.
— Виходить, перед тим, як відкрити вогонь, треба закопатися на метр углиб, так?
– В полицейском участке висела гнетущая атмосфера, меня сбили с толку, поэтому я сознался в преступлении, которого не совершал.
— Щонайменше на півтора метра, з двометровим бруствером, — уточнив Фізик.
— Ну, це добре в позиційній війні. А під час вилазки це не має ніякого сенсу, — зневажливо сказав Хімік.
– Выходит, вы были сбиты с толку целых три месяца, и лишь в день судебного заседания стали мыслить ясно?
— Ти забуваєш про наше становище, — відпарирував Координатор. — Якщо виникне необхідність, будь-хто з нас, озброєний випромінювачем, прикриє відступ товаришів.
Чжан покачал головой:
— Що? Без метрових брустверів?
— Якщо не вистачить часу, щоб насипати їх, то без. Вони хвилину помовчали.
– Мне жаль, что все так обернулось. Но как только я дал признательные показания, полицейские сразу сообщили об этом прессе. Пойди я тогда на попятную, со мной расправились бы прямо в тюрьме. До сих пор бросает в дрожь, как вижу газетные статьи и новостные видеоролики… Я решил: если сделаю заявление на суде, за моим делом будут пристально следить и со мной обойдутся справедливо.
— Скільки в нас іще придатної для вжитку води? — поцікавився раптом Кібернетик.
— Неповних тисяча двісті літрів.
Янь снова улыбнулся.
— Це дуже мало.
– Итак, вы утверждаете, что не убивали Цзян Яна. Откуда же под его ногтями частицы вашей кожи?
— Дуже мало.
— А тепер прошу подавати конкретні пропозиції, — озвався Координатор. На його білій пов’язці виступила червона плямка. — Наша мета — врятувати себе і… жителів планети.
– За день до его смерти мы подрались, и Цзян поцарапал мне шею, – ответил Чжан, пальцем показывая, где были царапины. – Мы ругались так громко, что соседям пришлось вызвать полицию. Видимо, во время ссоры частицы моей кожи и попали под его ногти.
Запала глибока тиша. Нараз усі голови повернули в один бік. З-за стіни долинула приглушена музика. Повільні такти знайомої всім мелодії.
– Да? – В голосе Яня звучало искреннее недоумение. – Я читал отчеты об этом инциденте. Случился он, как вы и сказали, накануне убийства. Но следует уточнить: может быть, прямо перед смертью Цзян снова с вами подрался?
— Апарат уцілів?.. — здивовано прошепотів Кібернетик.
Йому ніхто не відповів.
Чжан нахмурился, будто пытаясь уловить суть вопроса. Наконец мотнул головой:
— Я жду, — нагадав про себе Координатор. — Ніхто не вносить жодних пропозицій? Що ж, тоді я приймаю рішення: вилазки наші триватимуть. Якщо вдасться встановити контакт за сприятливих умов, то ми зробимо все можливе для взаєморозуміння. Наш запас води неймовірно малий. Через брак транспортних засобів ми не можемо його поповнити негайно. Через те нам доведеться розділитися. Половина екіпажу працюватиме в ракеті, а друга половина досліджуватиме територію. Завтра розпочнемо ремонт всюдихода й монтування випромінювачів. Якщо встигнемо, то вже ввечері здійснимо вилазку на колесах. Хто хоче щось сказати?
– Нет.
— Я, — відгукнувся Інженер. Зіщулившись і затуливши обличчя долонями, він, здавалося, дивився крізь щілини між пальцями на підлогу. — Нехай Лікар залишиться в ракеті…
— Чому? — здивувався Кібернетик. Усі зрозуміли, до чого хилить Інженер.
– Что-то не сходится, – протянул Янь, листая документ. – С момента ссоры до убийства прошло двадцать четыре часа. Если б за это время Цзян хоть раз вымыл руки, частицы кожи практически исчезли бы до приезда полиции, и криминалисты обнаружили бы лишь небольшие следы вашего эпителия глубоко под ногтями погибшего. Но нет, они найдены в избытке. У вас есть какое-нибудь объяснение? Ваш друг был грязнулей?
— Він… не вчинить нічого лихого проти нас… якщо ти це маєш на увазі, — повільно й обережно підбираючи слова, сказав Координатор. Червона пляма на його пов’язці трохи збільшилася. — Ти помиляєшся, якщо гадаєш…
Чжао Тэминь просиял.
— Він… може, давайте покличемо його сюди? Я не хочу так…
У Чжана Чао дернулся рот.
— Говори, — сказав Координатор.
– Я не знаю. Но правда на моей стороне.
— Ви знаєте, що Лікар зробив там… під тим заводом. Він міг загинути.
— Так. Але… він єдиний допоміг мені… розтоптати… — Координатор не докінчив.
– Бросьте! Накануне его смерти вы подрались, а потом Цзяна якобы не видели. Откуда взялись частицы кожи? – накинулся на подозреваемого Чжао.
— Це правда, — погодився Інженер, не відриваючи долонь від обличчя. — Вважайте, що я нічого не сказав.
– Может, Цзян и не мыл руки в тот день. Может, убийца его схватил и связал вскоре после нашей ссоры, – начал строить догадки Чжан.
— Хто ще хоче взяти слово? — запитав Координатор, трохи випроставшись, і, торкнувшись рукою пов’язки, глянув на пальці.
– А я думаю, вы темните, – насупился Чжао.
Музика за стіною все ще лунала.
— Тут чи там, на місцевості — невідомо, де ми зустрінемося з ними раніше, — притишеним голосом сказав Фізик Інженерові.
– Профессор Чжан, надо заметить, прав, – вдруг вмешался Янь Лян. – Вероятность подобного развития событий существует.
— Може, кинемо жеребок? — запитав Фізик.
Чжан опешил. Он не ожидал, что Янь встанет на его сторону.
— Це неможливо — лишатись завжди повинні ті, в кого на кораблі є робота, тобто фахівці, — рішуче заперечив Координатор, повільно, якось непевно почав підводитись і раптом захитався.
– Однако я не сомневаюсь, истина скоро откроется, хотите вы того или нет. В ваших силах облегчить нам задачу и заслужить нашу признательность. Желаете что-нибудь сообщить?
Інженер підскочив, підтримав його й зазирнув у вічі.
— Хлопці, — сказав він, зсунувши брови.
Чжан выдержал паузу и, пристально глядя на Янь Ляна, с нажимом спросил:
Фізик обняв Координатора з другого боку. Той дозволив їм підняти себе, решта тим часом розкладали на підлозі подушки.
– Почему вы стремитесь раскрыть это дело?
— Я не хочу лежати, — запротестував Координатор, але очі в нього були заплющені. — Допоможіть мені… Дякую. Нічого страшного, здається, розійшовся шов.
– А это имеет значение? – подавшись вперед, ответил Янь. – Вы можете мне доверять. Обещаю, что не успокоюсь, пока не выясню правду.
— Зараз буде тихо, — сказав Хімік і рушив до дверей.
Координатор широко розплющив очі:
Чжан сверлил Яня глазами.
— Ні, ні, хай грає…
– Цзяна убил не я, – наконец произнес он. – Клянусь. Поэтому рекомендую разузнать побольше о жертве. Замок в квартире не был взломан, так что Цзян, вероятно, знал своего убийцу. Возможно, в личных вещах или телефонных звонках найдутся какие-то зацепки.
Покликали Лікаря. Він змінив пов’язку на голові в Координатора, наклав додаткові скобки й дав йому якісь порошки. Потім усі уклалися спати в бібліотеці. Було вже майже дві години ночі, коли нарешті погасили світло, і корабель поринув у тишу.
Глава 9
Выйдя из следственного изолятора, Чжао Тэминь принялся размышлять вслух.
6
– Неужели он действительно думает, что мы последуем его совету?
Другого дня вранці Фізик з Інженером спустили з резерву реактора чотири літри збагаченого розчину уранових солей. Важка рідина знаходилася в свинцевому контейнері з кришкою, яку підіймали щипцями з довгими ручками; контейнер стояв посеред очищеної вже від сміття лабораторії. Фізик й Інженер працювали в незграбно роздутих пластикових захисних костюмах і кисневих масках під капюшонами. Вони старанно відмірювали мензуркою порції цінної рідини, стежачи за тим, щоб не пролити жодної краплі, бо ланцюгова реакція могла початися вже при чотирьох кубиках розчину. Спеціально видуті капілярні трубки із свинцевого скла правили за зарядні пристрої для випромінювачів, які було закріплено в штативах на столі. Скінчивши роботу, Фізик лічильником Гейгера перевірив герметичність замків контейнера, повертаючи на всі боки кожен випромінювач і струшуючи ним; витоку не було.
– Все возможно, – раздался в ответ веселый голос Яня. – В конце концов, что мешает попробовать?
— Не тріщить, усе в нормі, — задоволено сказав він.
– Ты шутишь? – Капитан застыл на месте. – Он подозреваемый номер один! Наверняка опять пускает нам пыль в глаза…
Броньовані двері радіоактивного сховища — свинцева плита на осі — повільно поверталися слідом за обертами ручки. Фізик й Інженер поставили всередину посудину з ураном і, коли кланнув засув, з полегкістю зірвали зі спітнілих облич капюшони разом з масками.
– Вряд ли. Кроме того, мы и без советов Чжана пришли бы к тому же выводу.
Решту дня вони прововтузилися біля всюдихода. Оскільки доступ до вантажного люка був перекритий радіоактивною водою, всюдихід довелося спершу розібрати й по частинах винести тунелем на поверхню, попередньо розширити його в двох найвужчих місцях. Всюдихід майже не вимагав ремонту, хоч перед цим він був непридатний для їзди, бо при зупиненому атомному реакторі не було радіоізотопної суміші, яка, виробляючи струм, приводила в рух його електромотори. Це була машина, не більша за розкладачку. В ній уміщалося четверо людей разом з водієм, ззаду був відкритий ґратчастий багажник на двісті кілограмів вантажу. Найхитромудріше були влаштовані колеса, діаметр яких можна було регулювати на ходу, підкачуючи повітря в спеціальні шини, внаслідок чого вони досягли навіть півтораметрової висоти.
– Вы с заместителем директора мыслите одинаково, – пробормотал Чжао.
На приготування суміші пального пішло шість годин, але цим зайнята була тільки одна людина, яка стежила за роботою реактора.
– Имеешь в виду Гао Дуна? – с любопытством спросил Янь.
Інженер і Координатор тим часом рачкували по підпалубних восьмидесятиметрових тунелях, перевіряючи кабелі між носовою рубкою й розподільними агрегатами машинного відділення. На поверхні, під захистом ракети, Хімік улаштував щось на зразок пекельної кухні й варив у жароміцних посудинах якусь мазь, котра булькала на слабкому вогні, наче грязьовий вулкан. Він розчиняв, плавив і змішував просіяні уламки пластиків, винесені відрами з корабля, а віддалік уже чекали матриці — він збирався наново відлити потрощені розподільні щити навігаційної рубки. Дратувався сам на себе й не хотів ні з ким балакати, бо перші відливки виявилися надто крихкими.
Координатор, Хімік і Лікар мали вирушити на південь о п’ятій, за три години до настання сутінків. Як завжди, виїхати вчасно не вдалося — тільки близько шостої все було готове й укладене. На четвертому сидінні влаштували випромінювач. Багажу взяли якомога менше, зате ззаду до багажника прикріпили столітрову каністру на воду — більша не пролізла через тунель.
– Да, он тоже сказал обратить внимание на прошлое жертвы.
Інженер, озброївшись великим біноклем, після обіду виліз на корпус корабля, який стирчав над поверхнею планети, і обережно подерся по ньому вгору. Щоправда, ракета ввігналася в грунт під зовсім невеликим кутом, але завдяки її довжині корма з вихлопними соплами висіла над рівниною на висоті добрих двох поверхів. Зручно всівшись між конічно розширеною основою верхнього сопла й прогином головного корпусу, Інженер крізь бінокль спершу подивився назад, потім повів ним униз, уздовж освітленої сонцем велетенської труби, де біля чорної пащі тунелю стояли люди, не більші за жуків, а відтак підніс його вгору й щільно притис обидва окуляри до очних западин. Багатократне збільшення тремтіло від напруження рук, отож, щоб зафіксувати його, треба було впертися ліктями в коліна; це виявилося не такою простою справою. До того ж він легко міг полетіти звідси сторчака. Керамітова поверхня, без жодної подряпинки, була така гладенька й слизька, що, здавалося, її вкривав тоненький шар жиру. Інженер уперся профільованою гумовою підошвою черевика у випуклість сопла й почав повільно водити біноклем уздовж лінії обрію.
– В таком случае не будем медлить. Чжан Чао упомянул личные вещи и телефонные разговоры, так что начнем, пожалуй, с места преступления.
Розпечене повітря тремтіло. Інженер майже фізично відчув тиск сонячних променів на обличчя, коли глянув на південь без будь-якої надії щось там побачити. Він дуже зрадів, коли Лікар охоче прийняв Координаторів план, котрий усі схвалили. Він сам розповів Лікареві про цей план. Лікар навіть слухати не хотів про якісь вибачення й обернув усе на жарт. Інженера здивував, навіть більше — вразив хіба кінець їхньої розмови. Вони були тільки вдвох, і йому вже здавалося, що їм нема чого сказати один одному, коли той, наче перебуваючи в якійсь глибокій задумі, раптом торкнувся його грудей:
— Я хотів тебе про щось запитати… ага: чи знаєш ти, як установити ракету вертикально, коли ми її відремонтуємо?
– Я отправил своих людей в квартиру Цзяна, как только дело передали нам. – Чжао нахмурился. – Как выяснилось, жена Чжана Чао уже сделала генеральную уборку. Хорошо хоть в аренду квартиру не сдала… В общем, если там и остались какие-то улики, использовать их мы все равно не сможем.
— Спершу нам доведеться привести в дію вантажні автомати й екскаватор… — почав Інженер, але Лікар урвав його:
— Ти добре знаєш, що я не розбираюся в технічних деталях. Скажи мені тільки, чи ти — ти сам, — знаєш, як це зробити?
– А что с вещами Цзяна? Выброшены?
— Тебе лякає цифра шістнадцять тисяч тонн, еге ж? Архімед готовий був перевернути Землю, маючи точку опори. Ми підкопаємо ракету і…
— Даруй — я питаю тебе про зовсім інше. Мене цікавить не те, чи тобі відомі теоретичні або практичні способи взагалі, а чи ти певен, що зумієш це зробити — почекай! — і чи можеш ти дати мені слово, що, відповівши «так», скажеш те, що думаєш?
– Не знаю. Но если ты хочешь туда съездить, я с тобой.
Інженер завагався. В їхній досить туманній програмі робіт залишалося ще декілька неясних пунктів, але він щоразу переконував себе, що коли настане черга саме цієї, найскладнішої фази, якось буде. Перш ніж він устиг щось відповісти, Лікар повільно взяв його руку й стиснув її.
* * *
— Ні, вже не треба, — мовив він. — Скажи, Генрику, ти знаєш, чому так кричав на мене? Ні, ні, я тобі за це не докоряю! Бо ти такий самий йолоп, як і я, тільки не хочеш у цьому признатися. — Лікар усміхнувся й раптом став схожим на свою студентську фотографію, яку Інженер бачив у нього на столі. — Credo, quia absurdum
[1], — додав він. — Ти вивчав латину?
— Так, — відповів Інженер. — Але я вже все забув.
Они прибыли на место поздним вечером. Чжао остановил машину перед жилым домом, построенным, вероятно, в девяностых годах, и повел Яня к нужной двери.
Лікар закліпав очима, відпустив його руку й відійшов убік, а Інженер залишився на місці, якусь мить іще відчуваючи тепло його пальців на своїй руці; він подумав, що Лікар хотів, мабуть, сказати щось зовсім інше, і якщо добре зосередитись, то можна відгадати, що насправді мав той на увазі, але його чомусь раптом охопили розпач і страх. На щастя, Координатор покликав його до машинного відділення, де було стільки роботи, що в нього не лишалося людної секунди на розмірковування.
Им открыла миловидная женщина.
Тепер Інженер пригадував ту сцену й свої відчуття, але так, немовби йому про це хтось розповів. Ані на крок не просунувся далі. В бінокль йому було видно рівнину, яка аж до самісінького блакитного обрію здималася плавними пагорбами, покарбованими смугами тіней. Учора ввечері він сподівався, більше того, був певен, що їх знайдуть і що вранці дійдеться до битви. Але цього не сталося, і він уже вкотре вирішив не зважати на свої передчуття. Він примружив очі, щоб краще бачити рівнину. В подвійних лінзах відбивалися групи струнких сірих чаш; іноді їх затуляли хмарки куряви, яку здіймав вітер, — видно, він дув там досить сильно, хоча тут, на цьому посту спостереження, Інженер зовсім його не відчував. Під лінією обрію рівнина поступово переходила в пагорби, але він не міг із певністю сказати, чи це справді пагорби, чи, може, тільки хмари, які пропливають над рівниною на відстані дванадцяти — п’ятнадцяти кілометрів від нього, — там маячіли якісь довгі темні згустки, час від часу щось підносилося вгору й розпливалося, щезало, картина була така нечітка, що важко було вирізнити на ній щось певне, — але в тому, що він бачив, була якась незрозуміла ритмічність; він не знав, що це таке, однак констатував, що там через певні проміжки часу відбуваються якісь зміни; стежачи за секундною стрілкою й за черговим поставанням із чогось туманного якогось темного утворення, він нарахував вісімдесят шість секунд.
– Вы из полиции, не так ли? – спросила она, излучая доброжелательность. – Я жена Чжана Чао. Меня предупредили по телефону, что вы придете.
Заховавши бінокль у футляр, Інженер рушив униз по керамітових плитах, міцно спираючись на всю ступню. Він зробив, може, з десяток кроків, коли раптом почув: за ним хтось скрадається. Він так рвучко обернувся, що втратив рівновагу, витягнув руки, захитався і впав на обшивку. Перш ніж устиг підвести голову, почув виразно повторений звук свого падіння.
Она включила свет. Квартира площадью не более шестидесяти квадратных метров, незамысловатой планировки: в центре гостиная, из которой можно попасть в две смежные спальни с общим балконом.
Згорбившись, Інженер підвівся навколішки.
Янь и Чжао шагнули внутрь. Белая краска на стенах кое-где отслоилась, пол покрыт черной плиткой под мрамор. Обстановка непритязательная: старый диван, кровать с жестким матрасом, книжная полка да несколько бытовых приборов.
За якихось дев’ять метрів від нього, на самісінькому краєчку верхнього стернового сопла, сиділо щось маленьке завбільшки з кішку й уважно стежило за ним. Це звірятко — враження, що він бачить перед собою звірятко, з’явилося в нього одразу — мало блідо-сіре здуте черевце, а що воно сиділо випростано, як білочка, він бачив його складені на черевці лапки — всі чотири, з кігтиками, які кумедно сходилися в самому центрі. Обідець керамітового сопла воно обхоплювало якимсь блискучим, жовтавим, схожим на застигле желе, відростком, що стирчав із кінця його тулуба. Сіра кругла кошача голівка не мала ні мордочки, ні очей, але вся була всипана чорними блискучими бісеринками, наче подушечка з безліччю густо повтикуваних у неї шпильок. Інженер підхопився, ступнув три кроки в бік звірятка, такий приголомшений, що майже забув, де стоїть, і почув потрійну луну, наче відгомін власної ходи. Він зрозумів, що це створіннячко вміє імітувати різні звуки, повільно підступив ще ближче, міркуючи, чи не зняти з себе сорочку, щоб використати її як сітку, але звірятко раптом перемінилося.
– Чжан утверждает, что там стоял чемодан. – Чжао указал на пол гостиной. – А в нем лежал труп Цзян Яна.
Складені на круглому, мов барабан, черевці лапки затрепетали, блискучий відросток розгорнувся, наче велике віяло, кошача голівка жорстко витяглася на довгій голій шиї, й створіннячко, оточене слабким ореолом, здійнялося в повітря, хвилину непорушно повисіло над Інженером, а тоді, набираючи висоту, віддалилося по спіралі, зробило над ним іще одне коло й зникло.
Інженер спустився додолу і якнайдокладніше розповів товаришам про свою пригоду.
Янь внимательно осмотрел место, однако ничего особенного не обнаружил.
— Це навіть добре, — сказав Лікар, — а то я вже дивувався, чому тут немає ніяких летючих тварин.
– А когда сознался в убийстве, где оно, по его словам, произошло?
Хімік нагадав йому про «білі квіти» над струмком.
– На балконе, – ответил Чжао.
— Вони скоріше скидалися на комах, — уточнив Лікар, — на тутешніх… ну… метеликів. Але взагалі повітря тут слабо «заселене» — якщо на планеті еволюціонують живі організми, виникає «біологічний тиск», завдяки якому повинні бути заповнені всі можливі середовища, всі «екологічні ніші»… Мені тут дуже не вистачало птахів.
— Це створіння скоріше нагадувало… кажана, — сказав Інженер. — Воно було вкрите шерстю.
– Надо взглянуть.
— Можливо, — погодився з ним Лікар, який не дуже прагнув здобути монополію на біологічні знання серед решти членів екіпажу, і, мабуть, більше з чемності, ніж тому, що це його справді цікавило, додав: — Ти кажеш, що воно імітувало ходу? Це цікаво. Ну що ж, у цьому, певне, є якась пристосувальна доцільність.
Они прошли через спальню на балкон. Снова ничего примечательного. В углу сушилка для белья и какой-то хлам.
— Не завадило б ретельніше випробувати його на місцевості; думаю, він не підведе, — сказав Координатор, вилазячи з-під всюдихода, готового вже вирушити в дорогу.
Інженера трохи розчарувала байдужість, з якою товариші сприйняли його відкриття, але він подумки признався, що його ще більше здивували незвичайні обставини зустрічі, ніж саме летюче звірятко.
– Могу я спросить, как продвигается расследование? – заговорила жена Чжана Чао, стоявшая позади.
Усі трохи боялися хвилини прощання. Ті, що лишалися, стояли під ракетою й дивилися, як смішна машина описує довкола неї щораз ширші кола. Координатор, який керував всюдиходом, сидів верхи на передньому сидінні. Лікар і Хімік влаштувалися позаду; поруч із ними стирчав тільки тонкий ствол випромінювача. Несподівано під’їхавши зовсім близько до ракети, Координатор крикнув:
– Ведется следствие. Необходимо все перепроверить. Если вам есть что добавить к своим показаниям, мы будем рады любой новой информации.
— Постараємось вернутися до півночі. До побачення!
Він різко збільшив швидкість, і за хвилину всюдихід зник за стіною золотистої куряви, яку плавно зносило на захід.
– Я уже сообщила все, что знаю. – Пожав плечами, она развернулась и пошла в гостиную, не выказывая особенного беспокойства о судьбе мужа.
Всюдихід, по суті, являв собою голий металевий каркас з прозорим дном, щоб водій бачив перешкоди, які він долає. Електромотори були вмонтовані в диски коліс, а дві резервні шини погойдувалися високо над прикріпленою ззаду каністрою.
Янь и Чжао последовали за хозяйкой. Когда все расселись – кто на диване, кто на стульях, – Янь поправил на носу очки и спросил:
Поки місцевість була рівна, їхали зі швидкістю до шістдесяти кілометрів за годину. Раз по раз озираючись, Лікар швидко втратив ракету з очей. Мотори тихо співали, курява хвилями била з високого грунту і, рідіючи, відпливала в глиб степового пейзажу.
– Вы сами верите, что ваш супруг невиновен?
Ніхто довго не озивався; а втім, пластикове скло захищало від вітру тільки водія; тож тим, що сиділи ззаду, вітер віяв в обличчя, і розмовляти вони могли тільки кричачи. Місцевість підвищувалася, ставала дедалі горбистішою, останні сірі чаші щезли, розкидані далеко по рівнині поодинокі плями павучих заростів лишилися позаду, подекуди стояли напівусохлі дерева-легені з безпорадно звислими гронами листя, яке лише вряди-годи здригалося від слабкого неритмічного пульсу. Вдалині з’явилися довгі борозни, але обертових дисків ніде не було видно. Кілька разів шини м’яко підскочили, перетинаючи борозни, з грунту виринали гострі, білі, як висушена кістка, уламки скель, довгі язики осипів тягнулися від них до підніжжя величезного схилу, на який підіймався всюдихід, гострий гравій тривожно шурхотів під колесами, уклон зростав, їхали вже досить повільно — хоч у моторів були резерви потужності, Координатор не розвивав їх на цій важкій місцевості.
– Не знаю, что и ответить. Мне сложно составить свое мнение.
Вище, між жовто-бурими гребенями, блищала якась довга тонка смуга, що здалеку нагадувала дорогу. Координатор ще більше скинув швидкість. Поперек схилу, там, де крутизна переходила в плато, удалині стирчали якісь невиразні предмети й у протилежні боки розбігалася гладенька, вдавлена в грунт, дзеркальна стрічка. Торкнувшись її крайки передніми колесами, всюдихід зупинився. Координатор зістрибнув на грунт, торкнувся дзеркальної поверхні прикладом електрожектора, потім ударив по ній сильніше й нарешті став, підстрибнув — стрічка навіть не здригнулася.
– Он не посвящал вас в подробности дела?
— Скільки ми вже проїхали кілометрів? — запитав Хімік, коли він знову сів у машину.
— П’ятдесят чотири, — відповів той і обережно рушив з місця.
– Нет.
Всюдихід м’яко гойднувся, переїхав через стрічку, — вона нагадувала ідеально прямий канал, повний замерзлої ртуті, — і, збільшуючи швидкість, помчав повз щогли, які пролітали то з лівого, то з правого боку й були увінчані вібруючими повітряними вихорами. Потім багаторяддя щогл плавно повернуло на схід, а вони поїхали далі прямо — стрілка компаса весь час показувала точно на літеру «S».
Янь вгляделся в лицо собеседницы, прежде чем задать следующий вопрос.
Плато виглядало понуро — рослинність поволі програвала битву з масами піску, що його приносив гарячий, мов із печі, східний вітер; з низьких дюн стирчали почорнілі, тільки над самою поверхнею блідо-кармінові зарості, з яких осипалися шкірясті стручки: іноді щось попелясте ворушилося у висохлих хащах, кілька разів вискакували якісь створіння, мало не з-під самісіньких коліс всюдихода, але люди не встигали навіть розгледіти їхніх контурів — з такою стрімкістю влітали вони в гущавину.
– Вы хорошо знали Цзян Яна?
Координатор лавірував, обминаючи купки густих колючих кущів, один раз навіть повернув назад, коли просіка, на яку вони виїхали, вперлася раптом у купу піску посеред кущів; крізь зарості ставало щораз важче пробиватися, відчувався брак води — більшість рослин, спалених сонцем, під гарячими поривами вітру видавали мертвий, паперовий шелест. Всюдихід квапливо повертав, рухаючись уздовж стін навислого гілля, з порепаних грон сипався жовтявий пилок, який покрив вітрове скло, комбінезони й навіть обличчя людей; з глибини заростів пашіла спека, дихати стало зовсім важко. Лікар підвівся з сидіння й нахилився вперед; раптом гальма завищали, й машина зупинилася.
– Ну, как вы наверняка слышали, ответственностью он не отличался. Несмотря на многолетнюю дружбу с моим мужем, Цзян обманул нас. Триста тысяч юаней – деньги немалые. Мы с Чжаном часто обсуждали эту тему, но он все равно продолжал выгораживать Цзяна. Никогда не понимала такой привязанности. – Похоже, женщина разочаровалась не только в убитом, но и в супруге.
Попереду, за кілька десятків кроків, рівне, мов стіл, плато обривалося, кущі тяглися аж до самої лінії крутояру чорною, з бурштиновим полиском від сонця щіткою. Вдалечині над невидимою улоговиною вставали схили високих гір. Координатор зістрибнув з машини й підійшов до найближчого куща з довгим віттям, яке м’яко розгойдувалося на тлі неба.
— З’їдемо вниз, — сказав він, вертаючись на місце водія.
– У Цзяна были враги? – продолжил Янь.
Всюдихід обережно покотився вперед, зненацька задер зад, наче от-от мав перевернутися, каністра задеренчала, вдаряючись об ґратки багажника, гальма застережливо завищали. Координатор увімкнув насос, і колеса почали розбухати на очах, нерівності крутизни відразу ж стали відчуватися менше. Всюдихід спускався до хвилястої пелени хмар, яку зсередини пробивав стовп брунатного диму, циліндричний унизу й шишкоподібний угорі. Він майже не розпливався в повітрі й високо здіймався над пагорбами. Це виверження, схоже на вулканічне, тривало всього кілька десятків секунд, а потім стовп диму з величезною швидкістю почав осідати, ховаючись між білими хмарами, поки не зник серед них, усмоктаний назад у гігантську горлянку, яка перед цим його викинула.
– Мы не общались тесно, однако человеком он слыл непростым. Чжан рассказал бы больше. – В ее голосе прозвучала ехидца.
Вся долина ділилася на два яруси: верхній, під сонячним небом, і нижній, — далекий, невидимий, затягнений пеленою непроникних хмар, до яких, погойдуючись і підстрибуючи, переривчасто попискуючи гальмами, прямував всюдихід. Проміння низького сонця ще кілька хвилин освітлювало далекі, стрімкі схили по той бік, де, мовби виростаючи з гущавини бурих і фіолетових заростів, виблискували присадкуваті споруди із дзеркальними поверхнями. Дивитися на них було майже неможливо — засліплювало відбите сонячне проміння. До шару білих хмар було зовсім близько, границя урвища, позначена на блакитному тлі зубчастою лінією кущів, залишилася високо над ними; всюдихід дедалі більше збавляв швидкість. Зненацька людей огорнули якісь тремтливі, задушливі випари, довкола стало майже зовсім темно. Координатор знову пригальмував, і тепер вони їхали вже зовсім повільно. Нарешті почало потроху розвиднятися, точніше це їхні очі адаптувалися до молочної напівсутіні. Координатор увімкнув на секунду фари, але відразу ж погасив їх, бо електричне світло безпорадно вперлося в туман. За хвилину туман розвіявся.
Она, очевидно, не горела желанием поддерживать беседу, поэтому Янь перешел к главному:
Стало холодніше, повітря було насичене вологою. Всюдихід котився набагато пологішим схилом під низько навислими хмарами, які тягнулися аж до бурих, чорнуватих і сірих плям, що розпливалися в глибині долини. Попереду щось тьмяно блищало, немовби в повітрі був розлитий шар маслянистої рідини; в людей було таке відчуття, ніби на очі їм раптом найшла полуда. Лікар і Хімік майже одночасно піднесли руки, щоб протерти їх, але марно. З цього мерехтливого блиску нараз виринула темна цятка й попливла їм назустріч. Всюдихід ішов тепер по майже рівній місцевості, такій гладенькій, немовби вона була штучно вкочена й утрамбована; чорна цятка росла, люди побачили, що вона котиться на круглих балонних шинах, — це був їхній всюдихід, його відображення в якійсь поверхні. Коли зображення стало таке велике, що вони вже майже розрізняли риси власних облич, воно загойдалося й зникло; через те місце, де, на їхню думку, мало бути невидиме дзеркало, всюдихід пройшов, не зустрівши жодної перешкоди, хіба що їх на мить обдало хвилею слабкого тепла, немовби вони проїжджали повз якусь невидиму, гарячу перепону. Те, що на хвилину було затуманило їм очі, раптом зникло.
– Вещи Цзян Яна еще здесь?
Під шинами захлюпало — всюдихід в’їхав у мілке болотисте озерце, точніше — в калюжу; грунт укривали смуги каламутної води, від неї підіймався слабкий гіркий чад, немовби під нею опинилося якесь попелище. Тут і там здіймалися горбики викинутого, світлішого грунту, просяклого водою, по них текли струмки, які вливалися в калюжу. Далі, правобіч, темніли якісь безформні руїни, схожі не так на рештки мурів, як на купи забруднених, зім’ятих тканин, котрі то здіймалися на висоту кількох метрів, то опускалися аж до самісінької поверхні планети з неправильними порожніми чорними отворами. Всюдихід ішов поміж ям. Того, що було в них, люди не бачили. Координатор під’їхав до глинистого відвалу над однією з них, аж упершись у нього переднім колесом, виліз з машини й, видершись на купу глини, нахилився над прямокутним колодязем. Побачивши, як раптом перемінилося його обличчя, Хімік і Лікар мовчки вискочили слідом за ним: під ногою в Лікаря осунулася брила глини й хлюпнула в болото. Хімік підтримав його й потяг за собою.
– Бо́льшую часть я выбросила. Поначалу ничего не трогала, думая, что их заберет кто-то из его семьи. Но сюда приезжала лишь его бывшая жена, да и то вместе с полицейскими. Она ничего не взяла. Потом я вернулась в квартиру, и… на меня нахлынул ужас. Я выкинула полотенца, зубную щетку и одежду, согласовав это с полицией. Впрочем, остались книги. Правда, некоторые принадлежат мужу – не знаю, какие именно…
В ямі з вертикальними, мовби утрамбованими машиною стінками лежав горілиць занурений обличчям у воду голий труп. Над чорним дзеркалом води виступали тільки могутні грудні м’язи, поміж якими стирчав дитячий торс.
– Книги?
Троє людей підвели голови, перезирнулися й спустилися з глинистого горбика. Щоразу, коли вони наступали на рихлі брили глини, з них чвиркала вода.
— Невже на цій планеті немає більш нічого, крім могил? — зітхнув Хімік.
Янь встал и направился в меньшую спальню, где стоял книжный шкаф. На двух верхних полках обнаружились юридические справочники, а на нижних высились беспорядочные стопки документов.
Вони стояли біля всюдихода й, здавалося, не знали, що далі робити. Зблідлий Координатор відвернувся й озирнувся довкола. По всій околиці тягнулися нерівні ряди глинистих горбиків, трохи віддалік праворуч сіріли купи безформних руїн, серед них біліла якась зміїста лінія, по другий бік, за плямами розкопаної глини, блищала похила площина, яка звужувалася догори й, здавалось, була відлита з пористого металу, землистого кольору. До її основи збігалися зубчасті смуги, далеко, між хмарами випарів, які ліниво пропливали вгорі, виднілося щось прямовисне, чорне, схоже на стінку величезного казана, але це враження було мінливе й непевне, бо крізь рідкі розриви туману чи пари проглядали лиш окремі фрагменти чогось цілісного й відчувалося тільки, що там стоїть щось велетенське, немовби висічене з монолітної скелі.
Янь Лян извлек тонкую книжицу в зеленой обложке. «Закон Китайской Народной Республики о прокуратуре». Когда-то Цзян работал прокурором, так что книга, вероятно, ему и принадлежала.
Координатор уже сідав у машину, коли до них долинуло глибоке, наче звідкись аж із надр планети, зітхання, білястий туман ліворуч розійшовся під могутнім поривом вітру, який відразу ж приніс гіркуватий, пронизливий запах. Тієї ж миті вони побачили, як до хмар здійнявся химерної форми димар, з нього перевернутим водоспадом бив коричневий стовп стометрової, мабуть, товщини, розпліскував молоко хмар, яке неспокійно хвилювалося, і зникав. Це тривало, може, хвилину, потім настала тиша, знову пролунав здавлений стогін, порив вітру, який куйовдив їм волосся, змінив напрямок, хмари опустилися нижче, від них відділилися цовгі плюмажі й почали затягувати чорний димар; незабаром він майже зовсім сховався за ними.
Странным показалось то, что томик был совсем новый. Тираж выпущен в январе 2013 года. Цзян Ян на тот момент уже несколько лет как ушел в отставку. Зачем он купил свежее издание?
Координатор подав знак Лікареві й Хімікові, вони зайняли свої місця, всюдихід незграбно загойдався на брилах глини й під’їхав до наступної ями. Усі троє зазирнули на її дно. Вона була порожня — в ній стояла тільки чорна вода. Знову почувся далекий, приглушений шум, хмари видулися, з вулканічного димаря вдарив коричневий гейзер і знову всмоктався назад; заполонені їздою й безперервними зупинками, люди звертали щораз менше уваги на ці рівномірні зміни й на кипіння хмар та димів усередині улоговини; забрьохані вище колін, вони стрибали в тістоподібні насипи, дерлися по слизьких схилах і зазирали до ям; іноді в котрійсь із них під грудою глини, зачепленою чиєюсь ногою, хлюпала вода, вони спускалися, сідали у всюдихід і їхали далі.
Янь в задумчивости раскрыл книгу – и из нее выпал сложенный вчетверо лист бумаги. Копия удостоверения личности некоего Хоу Гуйпина. Те же имя и фамилия были выведены ручкой на первой странице книги, после них – три восклицательных знака.
З вісімнадцяти оглянутих ям мертві тіла виявили у сімох. І дивна річ — у міру того, як вони знаходили нові трупи, їхній жах, огида, обурення, здавалося, спадали й поверталася здатність спостерігати. Вони помітили, що чим ближче під’їжджали по болотистому грунту до завіси туману, яка то затуляла, то відкривала чорного колоса, тим менше води ставало в ямах. Нахилившись над черговим квадратним колодязем, усе дно якого закривало зігнуте вдвоє тіло, вони побачили, що воно трохи відрізняється від інших. Тіло видалося їм блідішим і трохи іншої форми, але вони не змогли перевірити, чи так воно насправді, й поїхали далі; наступні дві ями виявилися порожніми, та в третій, уже зовсім сухій, усього за кількасот кроків від лопатистої похилої площини, побачили мертве тіло, яке лежало на боці: ручки його маленького торса були розкидані, й одна з них біля самісінького кінця була розплющена на два товстих відростки.
– Как вы считаете, это почерк вашего мужа или Цзян Яна? – Янь показал надпись жене Чжана Чао.
— Що це? — не своїм голосом пробелькотав Хімік, стискаючи Лікареве плече. — Тобі видно?
Она взяла книгу и повернулась так, чтобы рассмотреть буквы при свете лампы.
— Видно.
— Він якийсь інший — у нього немає пальців?
— Може, каліцтво, — буркнув Координатор.
– Наверное, Цзяна. На почерк Чжана не похоже.
Це прозвучало непереконливо.
– Вы знаете, кто такой Хоу Гуйпин?
Біля останньої ями перед похилою площиною вони затрималися ще раз. Вона видалася зовсім свіжою — грудочки глини повільно відривалися від стінок, які, здригаючись, осідали, немовби хтось щойно вийняв гігантську лопату з чотирикутної ями.
– Однокурсник Цзяна и ученик Чжана, – с равнодушным видом ответила женщина. – Тот еще… упрямец.
— О боже… — прохрипів Хімік і, блідий, як стіна, трохи не впавши в яму, зіскочив з насипу.
Лікар зблизька зазирнув у вічі Координаторові й запитав:
Глава 10
— Ти допоможеш мені вилізти?
— Гаразд. А що ти хочеш робити?
30 августа 2001 года
Деревня Мяогао, провинция Чжэцзян
Лікар став навколішки, сперся руками на краї ями і обережно спустився на її дно, намагаючись не торкнутися, ногами величезної туші, яка лежала там. Він нахилився над нею, інстинктивно затримавши віддих. Згори здавалося, що нижче грудних м’язів, зразу ж під тим місцем, де зі складок шкіри великого м’ясистого торса висовувався другий — у безпорадне тіло було забито металевий стержень.
Зблизька Лікар побачив, що вони помилялися.
Деревушку Мяогао на западе провинции Чжэцзян окружают горы. До районного центра – добрых тридцать километров, с транспортом туго, работы негусто, поэтому молодежь чаще всего покидала деревню в поисках лучшей доли. Единственная местная школа размещалась в убогом, обветшалом строении, где вели уроки шесть учителей весьма почтенных лет. В классах чаще всего сидели дети разных возрастов, от мала до велика, а качество образования, откровенно говоря, не внушало доверия, как и надежность школьного здания.
З-під складок шкіри виступав схожий на пупок синюватий тонкостінний відросток, а металеву трубку, загнутий кінець якої губився під спиною трупа, було введено в цей відросток. Лікар поворушив її, спершу обережно, потім потягнув сильніше, нахилився ще нижче й побачив, що кінчик трубки, який просвічував крізь натягнуту на нього шкіру, з’єднаний з нею маленькими блискучими перлинками, наче неперервним швом. Якусь хвилину він розмірковував, чи не відрізати трубку разом з відростком, поволі сягнув рукою в кишеню по ніж, усе ще не вирішивши, що йому робити, але, випростуючись, глянув прямо в сплющене личко, яке неприродно відкинулось на стінку ями, й остовпів.
Деревню Мяогао включили в программу, в рамках которой учителя отправлялись работать в сельские школы. Поскольку студентов с двухлетним стажем преподавания принимали в магистратуру без экзаменов, Хоу Гуйпин, третьекурсник юридического факультета в Чжэцзяне, подал заявку на участие в волонтерской программе. Ступив за порог школы в Мяогао, он тут же стал самым молодым и самым образованным ее сотрудником.
Там, де в створіння, яке він секціонував у ракеті, були ніздрі, в цього було одне, широко розплющене блакитне око, яке, здавалось, дивилося на нього з мовчазним напруженням. Він відвів очі. «Що там?» — долинув до нього Координаторів голос, він побачив його голову, чорну на тлі хмар, і зрозумів, чому вони не помітили цього згори: голівка трупа спиралася на стінку і, щоб глянути на неї прямо, треба було опинитися тут, де він зараз стояв.
— Подай мені руку, — сказав він і, звівшись навшпиньки, міцно схопився за простягнену Координаторову долоню.
Хоу Гуйпин поселился в одном из крошечных домиков, предназначенных для учителей. Рядом с новым жилищем расстилалось поле для занятий физкультурой, а с другой стороны подступали незатейливые деревенские домишки. Ученикам на время семестра тоже выделяли отдельное жилье.
Той потягнув його, Хімік допоміг, вони підхопили його за комір комбінезона, і він опинився нагорі, весь вимащений глиною. Глянув на товаришів примруженими очима.
— Ми нічого не розуміємо, — сказав він. — Чуєте? Нічого. Анічогісінько!!! — І вже тихіше додав: — Я взагалі ие уявляю собі ситуації, в якій людина не могла б нічого, анічогісінько зрозуміти!
В первую ночь юноша написал письмо своей девушке, Ли Цзин. Мол, деревенька отсталая, зато люди хорошие. Он надеялся, что за два года сможет изменить их жизнь к лучшему. Максималист по натуре, Хоу погрузился в работу с головой. Ученики его любили, некоторые даже видели в нем старшего брата.
— Що ти там знайшов? — запитав Хімік.
— Вони справді відрізняються між собою, — повідомив Лікар, вертаючись з товаришами до всюдихода. — В одних є пальці, а в інших немає. В одних є ніс і немає ока, а в інших є око, але немає носа. Одні великі й темні, а інші блідіші й з дещо коротшим тулубом. Одні…
Через пару месяцев, в День образования КНР
[3], он заметил, что в шестом классе кого-то не хватает. Девочка по имени Гэ Ли не пришла на урок.
– А где сегодня Гэ Ли? – спросил Хоу Гуйпин учеников.
— Ну то й що з цього? — нетерпляче урвав його Хімік. — Люди теж бувають різних рас, мають різні риси обличчя, колір шкіри, що ж тут незрозуміле? Тут ідеться про інше — хто, чому й навіщо влаштовує ці жахливі різанини?
— Я не зовсім певен, що це різанина, — тихо відповів Лікар.
– Она заболела, – кротко проговорила староста класса Ван Сюэмэй.
Він стояв, похиливши голову. Хімік приголомшено дивився на нього.
— Що це має… що ти…
Хоу Гуйпина предупреждали, что ученики будут неизбежно пропускать занятия в сезон сбора урожая, но когда он хотел продолжить урок, один из мальчишек прокричал:
— Я нічого не знаю… — насилу вимовив Лікар. Він механічно, зовсім не усвідомлюючи цього, намагався витерти хустинкою вимащені глиною руки. — Але я знаю одне, — додав, раптом випростуючись. — Я не можу цього пояснити, проте ця відмінність між ними не схожа на відмінність між расами в межах одного й того самого виду. Надто важливі очі й ніс, зір і нюх.
– Заболела, как же! Вы живот у нее видали? Гэ Ли попросту на сносях!
— На Землі є мурахи, в яких спеціалізація пішла ще далі. В одних є очі, в інших їх немає, одні можуть літати, інші тільки ходити, одні виконують функції годівників, інші — воїнів. Невже я повинен читати тобі лекції з біології?
Раздалось несколько сдавленных смешков. Хоу впился взглядом в шутника и прочел нотацию о том, что нехорошо обсуждать товарища у него за спиной. И все же заметил, что нескольким девочкам в классе стало не по себе.
Лікар знизав плечима.
После урока Хоу подозвал старосту.
— Все, що тут відбувається, ти намагаєшся убгати в готову, привезену з Землі схему, — відповів він. — Якщо якась деталь, якийсь факт не вкладається в неї, ти просто їх відкидаєш. Я не можу тобі цього зараз довести, але я знаю, просто знаю, що це не має нічого спільного ні з расовими відмінностями, ні зі спеціалізованою диференціацією виду. Пам’ятаєте той уламок — кінець трубки, голки, який я знайшов під час розтину? Звичайно, ми всі подумали — і я теж, — що це створіння вбито чи принаймні хотіли вбити. Воно має відросток, присоску чи щось у цьому роді, і трубка туди просто вставлена, введена досередини. Точнісінько, як людині вставляють трубку в дихальне горло при трахеотомії. Звичайно, це не має нічого спільного з трахеотомією, бо в нього в цьому місці просто немає дихального горла. Я не знаю, що це таке, й нічого не розумію, але принаймні знаю хоча б це!
– Так Гэ Ли заболела или нет?
Лікар сів у всюдихід і запитав Координатора, який обходив машину з другого боку, щоб зайняти своє місце:
— А ти що на це скажеш?
– Да… Ах нет… Нет, она не больна, – запинаясь, пробормотала Ван Сюэмэй.
— Що треба їхати далі, — відповів той і взявся за кермо.
– Почему не явилась в школу? Помогает семье с урожаем?
– Она… – Сюэмэй теребила рукав, подбирая слова. – Она не может.
7
Хоу Гуйпин физически ощутил шок, точно удар.
Гэ Ли действительно ушла домой, чтобы родить ребенка!
Сутеніло. Всюдихід описав велику дугу, об’їжджаючи похилу площину; виявилося, що це не штучна споруда, а рукав магматичної ріки, яка далеко розлилася по рівнині, — її величезні розміри вони осягнули зором тільки тепер. Вона скочувалася по схилах з верхнього ярусу долини й застигла десятками потрісканих зсувів та каскадів. Хвиляста оболонка якоїсь породи, схожої на металевий шлак, укривала нижню частину схилу, тільки нагорі, де крутизна збільшувалася, з цього мертвого потоку стирчали голі ребра скель.
З протилежного боку кількасотметрову ущелину з висхлим глинистим дном, укритим павутиною тріщин, замикав гірський хребет, піки якого губилися в хмарах. Крізь розриви хмар на ньому виднів чорнуватий кожух рослинності. В свинцевих сутінках вечора застигла ріка з блискучими гребенями непорушних хвиль нагадувала величезний льодовик.
Он раскрыл рот, но не смог выдавить из себя ни звука.
Долина виявилася набагато ширшою, ніж можна було припустити, дивлячись на неї згори — за ущелиною від неї простяглося відгалуження, яке вело вздовж горбкуватих виступів магми, праворуч грунт майже без ніякого рослинного покриву терасними скатами підіймався вгору; там блукали поодинокі сірі хмарки. Трохи вище, в глибині гірського казана, через певні проміжки часу озивався гейзер, затулений тепер гірським хребтом, і тоді протяжний, глухий шум виповнював усю долину.
Довольно рослая для своих лет, замкнутая и молчаливая Гэ Ли не поднимала глаз, даже когда отвечала на заданные ей вопросы. Раньше Хоу думал, что она просто немного полновата, а теперь понял: при их первой встрече девочка, вероятно, была уже в середине беременности.
Барви поступово блякли, форми втрачали чіткість, немовби їх заливала вода. Віддалеки перед всюдиходом вимальовувалися руді злами чи то мурів, чи то скелястих схилів, на їхні хаотичні нагромадження падав м’який відсвіт, неначе від променів призахідного сонця, хоч воно було закрите хмарами.
– Она и правда… на самом деле готовится к родам? – Ему все еще не верилось.
Ближче, обабіч ущелини, яка дедалі розширювалася, правильним дворяддям стояли велетенські похмурі фігури, схожі на пальці або на височенні вузькі балони. Всюдихід в’їхав між перші з них уже в сутінках, які поглиблювала тінь високих споруд. Координатор увімкнув фари, й поза досягом трьох конусів світла відразу ж стало темно, немовби там раптово запала ніч. Колеса перекочувалися через лави застиглого шлаку, його уламки хрущали, наче4 скло, язики світла облизували в півтемряві стіни резервуарів чи балонів, і вони спалахували ртутним блиском, останні сліди глини зникли, всюдихід котився по плавних нерівностях затверділої, наче лава, маси, в заглибинах стояли мілкі чорні калюжі, які з шумом розбризкувалися під колесами. На тлі хмар тонким павутинням вимальовувалася чорна конструкція галереї, яка з’єднувала в повітрі дві споруди, схожі на палиці й віддалені одна від одної метрів на сто. У світлі фар блиснуло кілька повалених набік машин з випуклими, дірчастими днищами, крізь отвори в них виднілися зубці, з яких звисало якесь зітліле лахміття. Люди зупинилися й переконалися, що машини ці покинуто вже давно — металеві плити встигла проїсти іржа.
Сюэмэй кивнула.
Повітря ставало дедалі вологішим, з-поміж велетенських балонів пориви вітру приносили солодкуватий сморід і запах горілого. Координатор зменшив швидкість і звернув до підніжжя найближчої палиці. До неї вела гладенька, подекуди вищерблена по краях плита, обгороджена з двох боків похилими площинами з, системою жолобків; з-під споруди бігла рівна, довга й чорна, мов смола, лінія, яка дедалі розширювалася, росла й оберталася на вхід. Циліндрична стеля здіймалася вгору й губилася там — усю її безмірність уже неможливо було охопити поглядом. Над темною пащею, яка вела в невидиму глибину, виступав складчастий і обвислий гроноподібний навіс — здавалося, будівничий забув про нього й покинув його в незакінченому, неоформленому вигляді.
«Преступление!» – крутилось в голове Хоу. Как будущий юрист, он не мог отмахнуться от мыслей о правовой стороне дела.