— Зоряна карта! — підсумував Інженер.

Я посмотрел на Чи, потом на инструкции, потом снова на Чи.

— Атож.

– Сколько времени мы ими пользуемся?

— Ну, нарешті! — Координатор широко усміхнувся.

– В каком смысле?

Дуплекс кашлянув.

– Когда поставили эти помпы?

— У них електричне письмо?

Чи уставился в потолок, задумчиво поскреб голову.

— Та начебто.

– Черт его знает. Еще до меня, это уж точно.

— Як зберігаються заряди?

– И до меня. А я здесь уже десятый год работаю. Где бы это посмотреть? Есть у нас какой-нибудь компьютер? Или квитанция, что ли? Ну, хоть что-нибудь! – Я перевернул инструкцию, которую держал в руках. На обложке значилось: «Динапор» – высокопроизводительный самоочищающийся многоплатформный насосный агрегат. Модель 13-44474-888.  Я нахмурился. – Эту инструкцию напечатали в 2020 году.

— Не знаю. Може, це електрет.

Чи присвистнул и, склонившись над томом, потрогал затянутые в пластик страницы.

— У них повинен бути електричний орган чуттів!

– Ни хрена себе, древность!

— Можливо.

– На совесть сделано, верно? В то время вещи делали на совесть.

— Спокійно, колеги! Треба діяти систематично! — сказав Координатор. — Із чого почнемо?

– Выходит, больше ста лет? – Он пожал плечами. – У меня однажды была такая машина. Добротная вещь. Двигатель почти не заржавел, и обе фары были на месте. Но все же ужасно старая. – Он выудил что-то из шевелюры и разглядывал пару секунд, прежде чем щелчком смахнуть на пол. – Теперь никто не ездит на машинах. Уж и не помню, когда в последний раз видел такси.

— Намалюй йому, звідки ми.

— Ай справді!.

Я посмотрел на него, не зная, сказать ему что-нибудь насчет смахивания на пол кусочков скальпа или нет, но потом махнул рукой. Еще раз перелистав инструкцию, я нашел нужный раздел: Индивидуальные отчетные модули: удаленный доступ, совместимость и сбор данных. Следуя указаниям, я открыл несколько диагностических окон, в которых отображались не упрощенные отчеты, предназначенные для операторов станции, а сырые логии данных о состоянии помп. Однако единственным, что мне удалось отыскать, было: Данные главного источника не обнаружены.

Координатор швидко витер дошку, нарисував зірки Центавра, завагався, щоб якомога точніше зробити проекцію з пам’яті й так, якою уявлялася ця область Галактики з Едема; поставив жирну крапку, яка означала Сіріус, додав іще кільканадцять менших зірок і на тлі Великої Ведмедиці намалював хрестик, який означав Сонце, відтак по черзі торкнувся рукою своїх грудей, потім грудей усіх товаришів, обвів рукою все приміщення й знову тицьнув крейдою в хрестик.

Вот так сюрприз…

Дуплекс кашлянув, узяв від Координатора крейду, натужно приблизне свій маленький торс до дошки й трьома ударами доповнив Координаторів рисунок — проекціями Альфи Орла і подвійної системи Проціона.

Далее текст сообщения об ошибке советовал проверить некое «расширение соединителей удаленного отчетного модуля». Я захлопнул том и сунул его под мышку.

— Астроном!!! — вигукнув Фізик. І вже трохи тихіше додав: — Колега…

– Пошли. Кажется, я понял, что произошло.

— Цілком можливо! — припустив Координатор. — А тепер підемо далі!

И я повел Чи из аппаратной в недра туннелей и очистных систем. Лифт был сломан, так что нам пришлось воспользоваться лестницей. Мы спускались все глубже и глубже, а вокруг сгущалась тьма. Кругом царили пыль и песок. И крысы, которые разбегались от нас врассыпную. Благодаря светодиодам с автономным питанием лестницу было видно, но еле-еле. Пыль, тени и копошащиеся крысы – вот все, что можно было разглядеть в тусклом желтом свете. В конце концов вырубился и он. В настенной розетке Чи отыскал запасной фонарик, покрытый толстым слоем мягкой пыли, но все еще заряженный. От всей этой дряни в воздухе моя астма, начавшись с легкой щекотки, все наступала и в конце концов уселась мне на грудь. Я сделал несколько вдохов из ингалятора, и мы продолжили спуск.

І вони почали малювати. Планета Едем — і шлях корабля. Корабель входить у газовий хвіст планети. Зіткнення (не було впевненості, чи рисунок досить добре пояснює обставини катастрофи, але поки що вони нічого не могли зробити). Ракета вгрузає в грунт (рисунок являв собою профіль пагорба з ракетою, що застрягла в ньому). Далі рухатися було вже важко. На цьому зупинилися.

Наконец мы добрались до самого низа.

Свет от фонарика дрожал и растворялся в темноте подземелья. Тускло поблескивал металл «Динапоров». Мой спутник чихнул. Фонарь от такого сотрясения заходил ходуном. Тени бешено запрыгали, пока Чи не догадался придержать фонарик рукой.

Дуплекс розглядав рисунки й кашляв. Наближав личко до дошки й знову віддаляв його. Потім підійшов до столу. З зеленої облямівки коміра витяг тоненький гнучкий провід, нахилився й з неймовірною швидкістю почав водити ним по золотистій фользі. Це тривало кілька хвилин. Потім він відступив від столу. Фольгу посипали графітом. І тут сталася дуже дивна річ. Ще тоді, як із фольги здмухнули зайвий порошок, схема почала оживати. Люди спершу побачили велику півсферу, всередині якої стояла похила колона. Потім з’явилася маленька плямка, яка повзла до краю півсфери. Вона ставала дедалі більшою. Вони впізнали силует схематично й неточно зображеного Захисника. Частина боку півсфери зникла. Крізь виниклий отвір Захисник в’їхав досередини. Все щезло — фольгу вкривав рівномірно розсипаний графітовий порошок. Раптом він зібрався в зоряну карту. На її тлі з’явилася накидана довгими штрихами постать дуплекса. Дуплекс, який стояв у людей за плечима, закашляв.

– Ни хрена не видно, – пробормотал он.

— Це він, — сказав Координатор.

– Заткнись. Я думаю.

Карта щезла, видно було тільки дуплекса. Потім щезла його постать і знову з’явилася карта. Це повторилося чотири рази. І знову графітовий порошок улігся так, немовби підкорявся якомусь невидимому подмухові, у контур півсфери з отвором збоку. Маленький силует дуплекса, який, здавалося, повз, притискаючись до грунту, до відкритого боку півсфери. Він проник у її середину. Півсфера розтанула. Похила колона ракети збільшилася. Спереду, під корпусом, виднівся відкритий виступ. Дуплекс випростався під ним, видерся нагору й зник у ракеті. Графітовий порошок розсипався й лежав хаотичними купками. Передавання інформації скінчилося.

– Здесь, внизу, я никогда не был.

— Ось як він дістався до нас — через вантажний люк! — вигукнув Інженер. — А ми теж роззяви — покинули його відкритим!!!

– А я спускался однажды. Когда только начал работать. Еще Меркати здравствовал.

— Стривай, ти знаєш, що спало мені на думку? — озвався раптом Лікар. — Можливо, вони не стільки хотіли замкнути нас за цим муром, скільки позбавити можливості своїх, — ну, скажімо, своїх учених, — налагодити з нами контакт!

— Ай справді!

– Тогда понятно, почему ты такой крутой. Это он тебя научил?

Всі обернулися до дуплекса. Він кахикнув.

– Конечно, – ответил я, занимаясь поисками аварийного освещения.

— Ну, годі, — сказав Координатор. — Дуже приємна, егм, товариська зустріч, але нас чекають далеко важливіші справи! З партизанщиною покінчено. Треба братися за справу систематично. Почнемо, мабуть, з математики. Цим займеться Фізик. Математика — звичайно, метаматематика теж. Теорія матерії. Атомістика, енергетика. Далі — теорія інформації, інформаційні системи. Способи передавання, зберігання. Водночас і фразотворчі зв’язки, функції фрази. Граматична схема, семантика. Відповідність понять. Типи застосовуваних логік. Мова. Словник. Усе це стосується тебе, — обернувся він до Кібернетика. — Ну, а коли в нас буде такий з’єднувальний місток, настане черга для всього іншого. Метаболізм, способи живлення, тип виробництва, форми суспільних зв’язків, реакції, навички, розподіл, групові конфлікти і так далі. З цим ми вже так не поспішатимемо. Поки що, — він звернувся до Кібернетика й Фізика, — починайте ви. Треба буде відповідно пристосувати калькулятор. Певна річ, можете взяти на підмогу фільми, є бібліотека, беріть усе, що буде треба.

Когда Меркати приводил меня сюда почти десять лет назад, он показывал мне выключатели и рассказывал про насосы. Ему тогда была уже куча лет, но он все еще работал, и мне этот старик нравился. Он умел обращать внимание на детали. Умел сосредоточиться. Не чета большинству людей, которые не успеют сказать «привет», как уже начинают поглядывать на часы, или строить планы на вечер, или жаловаться на какую-нибудь сыпь. Меркати не раз говорил, что мои учителя сами ни хрена не смыслили в алгебре и что зря я не остался в школе. Я, конечно, понимал, что он просто сравнивает меня со Сьюз, и все равно было приятно это слышать.

— Для початку його можна поводити по кораблі, — сказав Інженер. — Що ти думаєш із цього приводу? Це може йому багато чого пояснити, а крім того, він знатиме, що ми від нього нічого не приховуємо.

Никто не разбирался в устройстве насосов так, как он, поэтому даже когда он слег и я занял его место, я все равно тайком бегал к нему в больницу, чтобы о чем-нибудь спросить. Он был моим «секретным оружием», пока в конце концов рак не вытянул из него кишки.

— Особливо важливе друге, — погодився з ним Координатор. — Та… поки ми не можемо з ним порозумітися, не пускайте його до перев’язочної. Я боюся якогось непорозуміння. А зараз давайте обійдемо корабель. Котра вже година?

Я нащупал аварийное освещение и дернул рубильники. Лампы дневного света замигали и с жужжанием ожили. Несколько ламп не включилось, но все равно света было достаточно.

Було три години ночі.

Чи выдохнул:



– Какие здоровенные!



Кафедральный собор инженерии. Над нашими головами, изгибаясь арками труб, мерцая в приглушенном флуоресцентном свете, нависала паутина, сплетенная из железа и теней. Закручивалась в изощренные розетки вокруг выстроенных в шеренгу контуров насосов.

13

Они возвышались над нами, тускло поблескивая, – стальные динозавры ростом с трехэтажный дом. Пыль обволакивала их. Соцветия ржавчины изукрашивали их шкуры сложными узорами, отчего казалось, будто они закутаны в роскошные ковры. Пятиугольные болты с ладонь величиной усеивали их бронированную обшивку и скрепляли широченные трубы, которые ветвились по черным туннелям во всех мыслимых направлениях, проникая во все районы города. Из древних стыков, поблескивая, капали бриллианты влаги. Помпы тихонько гудели. Совершенные создания, о которых там, наверху, все позабыли. Буйволы, тянущие лямку без единого слова жалобы, всеми брошенные, но по-прежнему верные.



Кроме одной – той, что сейчас замолчала.

Обхід ракети тривав досить довго. Дуплекс особливо цікавився атомним реактором й автоматами. Інженер креслив йому безліч ескізів — тільки в машинному відділенні на це пішло чотири блокноти. Автомат викликав у гостя явний інтерес. Він докладно оглянув мікроСітку й неабияк здивувався, побачивши, що вся вона занурена в резервуар, який охолоджується рідким гелієм. Це був кріотронний мозок надпровідного типу для надзвичайно швидких реакцій. Але, мабуть, він уловив, з якою метою охолоджується мозок, бо дуже довго покашлював і, з великим задоволенням вивчав ескізи, які йому креслив Кібернетик. Здавалося, з питання про електричні схеми вони зможуть порозумітися швидше, аніж із приводу того, яким жестом чи символом позначити навіть найпростіші слова.

Я с трудом пересилил желание упасть на колени и попросить прощения за то, что бросил, предал эти верные машины, которые исправно трудились больше века. Я подошел к пульту управления шестой помпы и погладил огромное брюхо этого нависшего надо мной монстра. Пульт управления был весь покрыт пылью, но засветился, когда я провел по нему рукой. Желтые сигнальные лампочки и зеленые слова сияли властно, свидетельствуя о неполадках: все докладывали и докладывали, не возмущаясь тем, что их не слушают.

О п’ятій годині, над ранок Хімік, Координатор й Інженер пішли спати; на посту в тунелі, після того як закрили вантажний люк, залишився Чорний; решта разом з дуплексом подалися до бібліотеки.

Необработанные данные в какой-то момент перестали передаваться наверх, в аппаратную, а вместо этого оставались здесь, в темноте, дожидаясь, когда кто-нибудь спустится вниз и обратит на них внимание. И в этих данных был ответ на все мои вопросы. В верхней строке списка значилось: Модель 13-44474-888 требует планового ремонта. Выполнено 946 080 000 циклов.

— Знаєте що? — сказав Фізик, коли вони проходили повз лабораторію. — Давайте покажемо йому ще таблицю Менделєєва. Там є схематичні зображення атомів.

Я пробежал глазами строчки диагностики:

Вони ввійшли досередини. Фізик почав копирсатися в купі паперів під шафкою, і в цю мить щось зацокало.

Фізик викидав із кутка шелесткі згортки й нічого не почув, але Лікар весь нашорошився.


Детали кольца клапана № 12-33939 , плановая замена.
Детали поршня № 232-2, 222-5, 222-6, 222-4-1, плановая замена.
Бак насоса подачи, деталь № 37-37-375-77 повреждена, требуется замена.
Подшипник аварийного спускового устройства, деталь № 810-9 повреждена, требуется замена.
Набор клапана, деталь № 437834-13 повреждена, требуется замена.
Регулятор главного привода, деталь № 39-23-9834959-5 повреждена, требуется замена.
Очередность ремонта:
Датчики компрессии, деталь № 4904, деталь № 7777-302, деталь № 403-74698.
Основная зубчатая передача, деталь № 010303-0.
Ленточный клапан, деталь № 9-0-2…


— Що це? — запитав він.

Список продолжался и дальше. Я ввел запрос: Данные о техническом обслуживании и текущем ремонте. Открылся новый список, уходящий во времена Меркати и даже раньше: десятки сигналов о необходимости текущего ремонта и требования планового осмотра – все они мерцали в темноте и все были проигнорированы. Двадцать пять лет пренебрежения.

Фізик випростався й, теж почувши цокіт, глянув на товаришів переляканими очима.

– Эй! – окликнул Чи. – Смотри-ка! Здесь кто-то журнальчики оставил!

— Це Гейгер, там… стійте! Десь витік…

Я оглянулся. Он обнаружил стопку макулатуры, которую кто-то запихнул под одну из помп. Опустившись на карачки, Чи засунул туда руку и вытащил журналы, походившие на старинную упаковку от продуктов. Я хотел было сказать ему, чтобы не копался в мусоре, но потом передумал. По крайней мере, ничего не ломает – и слава Богу. Я протер глаза и вернулся к диагностике насосов.

Він підскочив до лічильника. Дуплекс усе ще стояв непорушно й водив очима по приладах. Нараз він наблизився до столу, й лічильник зацокотів довгими чергами, наче барабанщик, що вибиває протяжний дріб.

За те шесть лет, что я ими заведовал, накопилось больше дюжины поломок, но помпы по-прежнему работали, пыхтели помаленьку, стуча и громыхая деталями, а теперь вдруг одна из них совсем сдалась, лопнула по швам. Помпа номер шесть покорно тарахтела, пока совсем не выбилась из сил, и невыполненный ремонт в конце концов ее доконал. Я двинулся дальше и начал просматривать записи по остальным девяти насосам.

— Це він! — крикнув Фізик, обіруч схопив металевий циліндр і спрямував його на велетня.

Они тоже, все до одного, взывали о помощи: предостерегающие сигналы, логи, полные сообщений об ошибках…

Лічильник аж завібрував.

Я вернулся к шестой помпе и снова просмотрел ее логи. Люди, создававшие эту машину, потрудились на совесть, но много-много крошечных кинжальчиков могут убить даже огромного старого ящера, и этот явно перешагнул последнюю черту.

— Радіоактивний? Він? Що це означає? — запитав приголомшений Кібернетик.

– Надо позвонить в «Динапор», – сказал я. – Сами мы тут ничего не сможем поделать.

Лікар зблід. Він підійшов до столу, глянув на тремтливий індикатор, узяв із Фізикових рук металевий циліндр і почав водити ним у повітрі довкола дуплекса. Дріб слабшав тим виразніше, чим вище підіймав він лічильник. Коли він опустив його до товстенних, незграбних ніг прибульця, мембрана аж заревла. На шкалі апарата спалахнув червоний вогник.

Чи оторвался от журнала с ярко-желтой машиной на обложке.

— Радіоактивне зараження… — пробелькотів нарешті Фізик.

Здивований дуплекс переводив очі з одного на іншого, нітрохи не занепокоєний незрозумілою для нього операцією.

– Думаешь, они еще существуют?

— Він потрапив сюди через отвір у мурі, який пропалив Захисник, — тихо сказав Лікар. — Там радіоактивна пляма… І він пройшов по ній…

– Надеюсь. – Я взял инструкцию и отыскал телефон сервисного центра.

— Не наближайтеся до нього! — крикнув Фізик. — Він випромінює щонайменше мілірентген за секунду! Зачекай — його треба якось… Якщо ми загорнемо його в керамітову фольгу, можна буде ризикнути…

Он был даже не в таком формате, как нынешние. Во всем этом проклятом номере – ни одной буквы алфавита.

— Але ж, чоловіче, тут ідеться зовсім не про нас! — підвищив голос Лікар. — Тут ідеться про нього! Як довго він міг там перебувати? Скільки одержав рентгенів?



— Н… не знаю. Звідки я це можу знати… — Фізик весь час дивився на стрекотливий лічильник. — Ти повинен щось зробити! Ацетатна ванна, абразія епідермісу… Дивіться, він… він нічого не розуміє!

Лікар мовчки вибіг із лабораторії й за хвилину повернувся з аптечкою першої протирадіаційної допомоги. Дуплекс спершу ніби хотів опертися незрозумілим процедурам, але потім дозволив робити з собою все, що треба.

Фирма «Динапор» не просто не существовала в природе: она обанкротилась сорок с лишним лет назад, пав жертвой своих чересчур надежных насосов. Она своими руками загубила собственный рынок сбыта. Единственный плюс был в том, что по истечении срока давности их технологии стали достоянием общественности, да еще и Сеть в кои-то веки работала, так что я смог скачать чертежи. Чертежей оказалась просто тонна, вот только я не знал ни одного человека, который способен их прочитать. Во всяком случае, это был не я.

— Надінь рукавиці! — крикнув Фізик Лікареві, який голими руками торкався дуплексової шкіри.

Я откинулся в кресле, глядя на всю эту информацию, которой не мог воспользоваться. Это было все равно что смотреть на египетские иероглифы: знаешь, что в них что-то есть, но что с этим делать – непонятно. Я перераспределил потоки с шестой помпы между оставшимися насосами, и они успешно справлялись с новой нагрузкой, но мне не давали покоя все эти напоминания о неполадках, сияющие в темноте там, внизу: Изоляция ртутного наполнителя, деталь № 5974-30 повреждена, требуется замена… – что бы это ни значило. Я загрузил в свой наушник все, что касалось «Динапоров». Я и сам пока не знал, кому это показать, но ясно было одно: здесь мне никто не поможет.

— Розбудити решту? — невпевнено запитав Кібернетик, який стояв під стіною, опустивши руки.

– Чем это ты тут занимаешься?

Лікар швидко натягував важкі рукавиці.

Я подскочил от неожиданности. Оказывается, сзади незаметно подкралась Сьюз.

— Навіщо? — сказав він і низько нахилився над дуплексом. — Поки що нічого… Еритема з’явиться через якихсь десять — дванадцять годин, якщо…

Я пожал плечами:

— Якби ми могли з ним порозумітися, — буркнув Фізик.

– Не знаю. Наверное, поищу того, кто в этом разбирается.

— Переливання крові, тільки як? Звідки? — Лікар дивився перед собою невидющими очима. — Той, другий! — раптом вигукнув він, але тут же завагався й додав уже тихіше: — Ні, не можна… довелося б спершу дослідити кров обох на аглютинацію — може виявитися, що в них різні групи…

– Это служебная информация. Ты не имеешь права выносить отсюда эти схемы. Сотри их.

— Послухай, — Фізик відвів його набік, — справи дуже кепські. Я боюся… ну, ти розумієш? Він, мабуть, пройшов по радіоактивній плямі, тільки-но спала температура: в зоні мікроанігіляційної реакції завжди утворюється багато радіоізотопів. Рубідій, стронцій, ітрій і все інше. Рідкоземельні елементи. Поки що він нічого не відчуває, найраніше завтра — так я думаю. Чи є в його крові білі тільця?

– Ты в своем уме? Они же в открытом доступе.

— Є, однак вони мають зовсім інший вигляд, ніж людські.

Я встал и воткнул наушник в ухо. Сьюз замахнулась для удара, но я увернулся и направился к дверям. Эта огромная гора мускулов погналась за мной.

— Усі клітини, які щедро розмножуються, завжди вражаються однаково, незалежно від виду. У нього повинна бути трохи більша опірність, ніж у людини, але…

– Уволю! Вот увидишь!

— Ти звідки знаєш?

– Не успеешь! Сам уволюсь! – Я рывком открыл дверь и смылся.

— Бо нормальна радіоактивність грунту тут майже вдвічі вища, ніж на Землі, отже, вони до певної міри можуть бути до неї пристосовані. Твої антибіотики тут, звичайно, безсилі?

– Эй! Вернись сейчас же! Я здесь главная! – Ее вопли преследовали меня по коридору, постепенно затихая. – Я здесь главная, черт бы тебя побрал! Я тебя уволю! Это написано в инструкции! Я нашла! Не один ты тут грамотный! Я нашла! Уволю! Вот увидишь!

— Так, безсилі; тут, мабуть, існують зовсім інші бактерії…

Как дитя малое, ей-богу. Так и голосила, пока за мной не захлопнулась входная дверь.

— Так я і думав. Знаєш що? Ми повинні перш за все якось порозумітися з ним… Випитати якомога більше. Реакція настане щонайраніше через кілька годин…



— А! — Лікар швидко глянув на Фізика й опустив очі.

На улице, при свете солнца, я стал просто бродить по парку, посматривая на трогов и гадая, чем я так насолил Господу Богу, что он навязал на мою голову эту чокнутую Сьюз. Подумал, не звякнуть ли Мэгги, чтобы с ней повстречаться, но передумал: сейчас я был не в настроении говорить о работе. Обычно, когда я пытался поделиться с ней своими проблемами, она либо не понимала, чего я беспокоюсь из-за «какой-то ерунды», либо тут же предлагала не самые лучшие способы их решения. А если я позвоню ей среди дня, она обязательно поинтересуется, почему я так рано ушел с работы и что случилось, а потом, когда я не последую ее совету насчет Сьюз, просто-напросто обидится.

Вони стояли за п’ять кроків від дуплекса, який напівлежав під стіною й не спускав з них своїх блідо-голубих очей.

То и дело я проходил мимо резвящихся трогов. Улыбаясь, они делали мне знаки, приглашая покувыркаться вместе. Я только махал им в ответ. Одна из них, похоже, была все-таки девочка – у нее было довольно заметное брюшко. Она ускакала прочь с парой приятелей, и я еще раз порадовался, что Мэгги нет рядом. Не хватало ей беременных трогов, у нее и без того куча комплексов на этот счет.

— Витягнути з нього якомога більше, перш ніж він… помре?

А вот свою начальницу я был бы не прочь отправить к трогам. Она такая же тупая. Господи Боже, я вообще окружен тупицами. Нет, мне нужна новая работа. Какое-нибудь место, которое притягивает больше талантов, чем работа со сточными водами. Интересно, Сьюз серьезно говорила насчет того, что выгонит меня? Неужто в инструкциях по поводу найма и увольнения действительно было что-то такое, чего я не заметил? А потом я спросил себя: а я-то серьезно намереваюсь уволиться? Нет, я, конечно, ненавидел Сьюз. Но где найдешь работу лучше, если не окончил даже школу, не говоря уже про университет?

— Я не думаю про це таким чином, — відповів Фізик, намагаючись зберегти спокій. — Я припускаю, що він поводитиметься, як людина. Психічну здатність він зберігатиме ще декілька годин, а потім настане апатія, — та ти й са’м це добре знаєш… На його місці кожен із нас думав би передусім про виконання завдання!

Я встал как вкопанный. Меня вдруг осенило: университет. Колумбийский университет! Вот где могут помочь. Там должен быть какой-нибудь умник, который сможет разобраться в чертежах «Динапора». На каком-нибудь машиностроительном факультете, или как это там у них называется. К тому же район университета как раз обслуживается шестой помпой. Вот вам и «рычаг воздействия»!

Лікар знизав плечима, глянув на нього спідлоба й раптом усміхнувся:

В верхний город я отправился на метро вместе с целой оравой разлаженно-угрюмых пригородных пассажиров, которые вечно косятся друг на друга, как будто если ты сел рядом, то покусился на их священную территорию. В конце концов я повис на поручне и наблюдал, как два старикана шипели друг на друга через весь вагон, пока поезд не сломался и всем не пришлось идти пешком.

— Кожен із нас, кажеш? Так, можливо, знаючи, що сталося. Але він постраждав через нас. З нашої вини.

— Ну то й що з цього? Невже для тебе важлива якась спокута? Не будь смішним!!

Навстречу мне продолжали попадаться кучки слоняющихся по тротуарам трогов. Некоторые, особо сообразительные, попрошайничали, но большинство просто совокуплялись. Я бы наверняка разозлился, что опять приходится продираться через оргию, если бы так сильно им не завидовал. Я все спрашивал себя, какого дьявола я таскаюсь по этому липкому летнему смогу, то и дело прикладываясь к ингалятору, когда Сьюз, и Чи, и Зу прохлаждаются в кондиционированном комфорте и бездельничают?

Фізикове обличчя вкрилося червоними плямами.

— Ні, — сказав Лікар. — Я з тобою не згоден. Розумієш? Це, — він показав на дуплекса, — хворий, а це, — він тицьнув пальцем у свої груди, — лікар. І всім, крім лікаря, тут зараз нічого робити.

Нет, ну что со мной не так? Почему я вечно пытаюсь что-то исправить? Меркати был такой же, постоянно взваливал все на себя и работал на износ, пока рак не сожрал его изнутри. Под конец он работал так напряженно, что, кажется, был даже рад уйти – просто чтобы отдохнуть.

— Ти так вважаєш? — глухо запитав Фізик. — Але ж це не наша провина, що…

Мэгги говорит, что и я слишком много работаю, и теперь, волоча свою задницу по Бродвею, я был склонен с ней согласиться. С другой стороны, если свалить все на Чи и Сьюз, я бы сейчас не по улице шел, а плыл бы в месиве из дерьма и химикалий. Мэгги скажет, что это уже не моя проблема, но она так рассуждает только потому, что, когда нажимает кнопку в туалете, слив работает. К концу этого дня мне стало казаться, что есть люди, которые просто обречены заниматься дерьмом, в то время как другие только и думают, как получше провести время.

— Неправда! Він опромінився, бо йшов по сліду Захисника! Та досить уже про це. Я повинен узяти в нього кров.

Полчаса спустя, покрывшись потом и уличной сажей, с недопитой бутылкой жаждоутоляющего «Свитшайна» в руках, которую я стащил у зазевавшегося трога, я вкатился в ворота университетского городка и попал на главную площадь. И здесь сразу начались проблемы.

Лікар підійшов до дуплекса із шприцем у руці. Якусь секунду постояв над ним, ніби вагаючись, потім повернувся до столу пб другий шприц. На обидва насадив голки, вийняті з гамма-стерилізатора.

— Допоможи мені, — обернувся він до Кібернетика.

Сначала я шел по указателям, но они отправляли меня по кругу. Я мог бы спросить, где находится технологический корпус (я не из тех, кто не в состоянии этого сделать), но все же чертовски глупо себя чувствуешь, когда не можешь следовать элементарным указателям. Так что я пока воздерживался.

І наблизився до дуплекса. На його очах оголив свою руку, Кібернетик увів голку йому у вену, втягнув трохи крові й відступив назад; тоді Лікар узяв другий шприц і, торкаючись шкіри дуплекса, знайшов судину, глянув йому в вічі й устромив у неї голку. Кібернетик стояв над ними. Дуплекс навіть не здригнувся. Його ясно-рубінова кров заповнила скляний циліндр шприца. Лікар спритно вийняв голку, притиснув кривавлячу ранку тампоном вати і вийшов, високо тримаючи шприц у руці.

Да и кого тут спрашивать? Во дворе было полно студентов, которые валялись и слонялись практически в чем мать родила, словно они здесь основали собственную колонию трогов, и с ними мне что-то не хотелось разговаривать. Я не ханжа, но должна же быть какая-то грань.

Фізик і Кібернетик перезирнулися. Кібернетик іще хвилину потримав у руці шприц із Лікаревою кров’ю, а потім поклав його на стіл.

В итоге я окончательно заблудился, таскаясь от корпуса к корпусу, блуждая среди нагромождения огромных древних зданий в римском и бен-франклинском стиле: куча колонн, кирпича, пятнисто-зеленых дворов – и все это, кажется, вот-вот обрушится бетонным дождем. Я пытался понять, почему мне не удается разобраться в этих чертовых указателях.

— Що ж тепер? — запитав він.

В конце концов я плюнул и все же спросил дорогу у парочки полуобнаженных парней. Что меня больше всего бесит в этих ученых, так это их манера вести себя, будто они самые умные. Сынки богачей, халявщики – эти хуже всего. В ответ они пожали плечами и пробормотали «не знаю». Я продолжал спрашивать дорогу у этих «лучших из лучших», пытаясь уговорить их проводить меня до машиностроительного факультета, или машиностроительного корпуса, или что там еще у них имеется, но они только оглядывали меня с головы до пят и лопотали что-то по-обезьяньи, или были под «эффи», или просто смеялись.

— Він міг би нам усе розповісти! — Фізик немовби перебував у гарячці. — А цей, цей… — І він раптом глянув Кібернетикові у вічі.

Тогда я перестал спрашивать, забил на указатели и стал бродить просто так, наудачу. Не знаю, сколько я так слонялся. В итоге в одном из дворов я набрел на большое старинное здание – такая здоровенная квадратная штуковина с колоннами, как в Пантеоне. Несколько юнцов грелись на солнышке, развалясь на ступенях, но все же это было одно из самых тихих мест во всем кампусе.

— Може, їх розбудити? — повторив той.

Первая дверь, в которую я ткнулся, оказалась заперта на цепь с висячим замком. То же повторилось и со второй дверью, но тут я обнаружил еще одну, где старый амбарный замок был не заперт и два куска цепи свободно болтались. Юнцы на ступенях меня проигнорировали, и я вошел.

— Це нічого не дасть. Лікар скаже їм те саме, що й мені. Є тільки одна можливість — він… повинен сам вирішити. Якби він захотів… Лікар не зможе йому заборонити.

Внутри царили пыль и тишина. Огромные старинные люстры свисали с потолка, поблескивая в янтарном свете, пробивавшемся сквозь немытые окна. Из-за этого света казалось, что день на исходе и солнце уже заходит, хотя было лишь чуть позже полудня. Плотный слой пыли укрывал все вокруг: полы и столы, стулья и компьютеры – на всем лежала толстая серая пленка.

— Він? — Кібернетик здивовано глянув на нього. — Ну гаразд… Але як він це вирішить? Він же нічого не знає, а ми не можемо йому розказати!

– Эй! Есть кто живой?

— Ще й як можемо, — холодно сказав Фізик, дивлячись на скляний циліндр з кров’ю, який лежав біля стерилізатора. — У нас є хвилин п’ятнадцять часу, поки Лікар полічить його еритроцити. Давай сюди дошку!

Никто не ответил. Мой голос аукнулся эхом и затих, словно здание поглотило звук. Я двинулся вглубь, наугад открывая двери: читальные залы, кабины для занятий, опять нерабочие компьютеры, но в основном – книги. Ряд за рядом стеллажи, набитые книгами. Целые залы, полные книг, и все покрыты толстым слоем пыли.

— Але ж це не має ніякого…

Библиотека. Черт возьми, целая библиотека в центре университета, и ни одной живой души! На полу виднелись чьи-то следы и мусор: пакетики из-под «эффи» и презервативов, какие-то бутылки – видимо, когда-то люди здесь бывали, но даже на мусоре лежал тонкий пыльный налет.

— Давай дошку! — крикнув Фізик і заходився збирати з підлоги шматочки крейди.

В некоторых залах все книги были сброшены с полок, словно там пронесся смерч. В одной из комнат кто-то разводил костер из книг. Они лежали огромной грудой, совершенно обгоревшие – просто куча пепла, страниц и обложек, которые рассыпались в прах, стоило мне нагнуться и дотронуться до них. Я поспешно встал и вытер пальцы о штаны. Бр-р… Как будто потрогал чьи-то кости.

Кібернетик зняв із стіни дошку, й вони разом поставили її навпроти дуплекса.

— Мало крейди! Принеси з бібліотеки кольорову!

Я бродил по залам, проводя пальцем по полкам и наблюдая за пыльными каскадами, похожими на миниатюрные потоки бетонного дождя. Наугад взял с полки какой-то томик. Новый фонтан пыли взвился в воздух и пыхнул мне в лицо. Я закашлялся. Заныло в груди, и я сделал вдох из ингалятора. В тусклом свете я еле-еле сумел разобрать название: «Америка периода постосвобождения. Современные перспективы». Когда я раскрыл ее, корешок треснул.

Коли Кібернетик вийшов, Фізик схопив перший-ліпший шматок крейди й почав швидко малювати велику півсферу, в якій знаходилася ракета. Відчуваючи на собі непорушний погляд блідо-голубих очей, він малював дедалі швидше. А коли закінчував, то обертався до дуплекса, напружено дивився йому в вічі, тицяв пальцем у дошку, витирав її губкою й рисував знову.

– Ты что здесь делаешь?

Я отпрыгнул назад и выронил книгу. Вокруг взвились клубы пыли. В конце прохода стояла какая-то старушка, сгорбленная и похожая на ведьму. Она заковыляла ко мне и повторила резким пронзительным голосом:

Стіна півсфери — ціла. Стіна півсфери — і перед нею Захисник. Рило Захисника — і заряд, що вилітає з нього. Він знайшов шматочок фіолетової крейди, заштрихував нею частину стіни перед Захисником, пальцями розтер крейду, внаслідок чого виник отвір, оточений фіолетовим патьоком. Силует дуплекса. Фізик підійшов до лежачого прибульця, торкнувся його торса, а відтак вернувся до дошки, стукнув крейдою по намальованій фігурці, стер усе губкою, аж вода чвиркнула на підлогу, ще раз квапливо намалював грубо обведений фіолетовим отвір у стіні, а в ньому — дуплекса й стер усе довкола. На дошці залишився тільки контур великої постаті. Стоячи так, щоб дуплекс міг бачити кожен його рух, Фізик заходився поволі втирати розкришену на порох фіолетову крейду в ноги випростаної фігури. Обернувся. Маленький дуплексів торс, який перед цим спочивав на гумовій подушці, котру надув Лікар, поволі підвівся, його зморщене мавп’яче личко з розумними очима відвернулося від дошки і втупилося в Фізика, немовби мовчки про щось його запитувало.

– Ты что здесь делаешь?

Тоді Фізик кивнув головою, схопив бляшанку, пару захисних рукавиць і стрімко вибіг з лабораторії. В тунелі він трохи не зіткнувся з автоматом, який, упізнавшії його, притиснувся до стінки. Фізик вискочив на поверхню і, натягуючи на бігу рукавиці, навмання помчав до випаленого Захисником отвору в стіні. Перед неглибокою вирвою впав навколішки і квапливо почав виривати з грунту шматки загусклого піску, який напіврозплавився від жару, й кидати його в бляшанку. Потім підхопився й знову бігцем повернувся через тунель до ракети. В лабораторії хтось стояв — Фізик зажмурив засліплені очі — це був Кібернетик.

– Я заблудился. Пытаюсь найти машиностроительный факультет.

— Де Лікар?

Старуха была жуткая: пигментные пятна и морщины по всему лицу; кожа, лоскутами свисающая со щек. На вид ей была тысяча лет, причем не в том смысле, что древняя и мудрая, а в смысле дряхлая и ветхая. В руке у нее было что-то плоское и серебристое. Пистолет.

— Іще не повернувся.

Я снова попятился. Она подняла пушку.

— Відійди. Краще сядь під стіною.

– Не туда. Иди, откуда пришел. – Она указала стволом. – Давай на выход.

Як Фізик і сподівався, напіврозплавлений пісок був блідо-фіолетового відтінку — він недарма вибрав крейду саме цього кольору. Коли він увійшов, дуплекс повернув до нього своє обличчя — він явно його чекав.

Фізик висипав на підлогу перед дошкою все, що було в бляшанці.

Я медлил. Она слегка улыбнулась, обнажив пеньки гнилых зубов.

— Ти збожеволів! — крикнув, схоплюючись з місця, Кібернетик.

Лічильник, переставлений на протилежний кінець столу, прокинувся й квапливо зацокав.

– Я не выстрелю, если ты не дашь мне повода. – Старуха вновь помахала пистолетом. – Так что давай проваливай. Не положено тебе здесь находиться. – Проворно и властно, она, как пастух, погнала меня обратно к главному входу. Затем открыла дверь и помахала пистолетом.

— Помовч! Не заважай!

– Выходи.

У Фізиковому голосі було стільки люті, що Кібернетик непорушно застиг під стіною.

– Подождите, пожалуйста, мэм. Может, вы хотя бы подскажете, где находится машиностроительный факультет?

Фізик кинув погляд на циферблат годинника: минуло вже дванадцять хвилин. Ось-ось мав повернутися Лікар. Він нахилився, показав на ледь помітні фіолетові щербинки напіврозплавленого піску. Набрав жменю зеренець і, розтуливши долоню, приклав їх до того місця, де були зображені замазані фіолетовою крейдою ноги фігури дуплекса. Розтер кілька піщаних крихт по рисунку, глянув у вічі дуплексові, струснув рештки пилу на підлогу, відступив у глиб залу, потім рішуче пішов уперед, немовби вирушив кудись далеко, вступив у центр фіолетової плями, хвилину постояв, а тоді заплющив очі й, розслабивши м’язи, повільно впав. Тіло його глухо вдарилося об підлогу. Полежавши так кілька секунд, він раптом підхопився, підбіг до столу, схопив лічильник Гейгера і, тримаючи його перед собою, наче ліхтар, підійшов до дошки. Як тільки розтруб чорного циліндра наблизився до нарисованих крейдою ніг, пролунав раптовий, тривожний дріб. Фізик кілька разів наближав лічильник до дошки й відводив його назад, повторюючи ефект для дуплекса, який пильно стежив за ним, потім повільно повернувся до нього й почав наближати розтруб лічильника до його оголених стіп.

– Закрылся много лет назад. А теперь выметайся.

Лічильник завуркотів.

– Как это – закрылся?!

Дуплекс видав слабкий звук, немовби чимось похлинувся. Кілька секунд, які видалися Фізикові вічністю, він дивився йому в вічі бездонним блідим поглядом. Потім — по чолу в Фізика покотилися краплі поту — дуплекс раптом розслабив торс, заплющив очі й безсило відкинувся на узголів’я, водночас дивно випростуючи вузлуваті пальчики обох своїх рук. Якусь хвилину він лежав так, наче мертвий, а тоді раптом розплющив очі, сів і вп’явся поглядом у Фізикове обличчя.

– А вот так. Давай-давай, иди. – Она снова взмахнула пистолетом. – Топай.

Той кивнув головою, відніс апарат на стіл, відштовхнув ногою дошку й глухо кинув Кібернетикові:

Я взялся за ручку двери.

— Він зрозумів.

– Но вы, наверное, знаете кого-то, кто может мне помочь. – Я говорил торопливо, спеша произнести все, что хотел, пока она не пустила оружие в ход. – Я работаю на городской очистной станции. У нас сломались помпы, и я не знаю, как их починить. Тут нужен человек с техническим образованием.

— Що зрозумів?.. — пробелькотав той, приголомшений цією німою сценою.

Она покачала головой и снова поводила пистолетом в воздухе. Я предпринял еще одну попытку:

— Що повинен померти.

– Прошу вас! Вы должны мне помочь! Со мной здесь никто не хочет разговаривать, но если я не получу помощи, вы и сами окажетесь по уши в дерьме. Шестая помпа обслуживает территорию университета!

Увійшов Лікар, глянув на дошку, на розсипані склянисті уламки, на товаришів.

Старуха помолчала. Склонила голову сначала на один бок, потом на другой.

— Що тут діється? — запитав він. — Що це все означає?! — повторив із гнівом.

– Продолжай.

— Нічого особливого. У тебе вже двоє пацієнтів, — байдуже відповів Фізик, а коли Лікар приголомшено глянув на нього, взяв зі столу лічильник і спрямував його розтруб на власне тіло.

Я вкратце описал ей возникшую проблему. Когда я закончил, она покачала головой и отвернулась.

Лічильник пронизливо застрекотів — у матеріал комбінезона набився радіоактивний пил. Лікареве обличчя почервоніло. Секунду він стояв непорушно й, здавалося, от-от пошпурить об підлогу шприцем, який тримав у руці. Та поступово кров відринула йому від обличчя.

– Только зря время потратил. Машиностроительного факультета нет уже двадцать с лишним лет.

— Так? — сказав він. — Гаразд. Ходімо.

Она подошла к столу и двумя взмахами стерла с него пыль. Затем вытащила стул и проделала то же самое с ним. Потом села, положив пистолет на стол, и жестом предложила мне присоединиться. Я устало отряхнул от пыли еще одно сиденье. Заметив, что я не свожу глаз с пистолета, старуха засмеялась, взяла его и сунула в карман изъеденного молью свитера.

Як тільки вони вийшли, Кібернетик відразу ж накинув захисний халат і почав квапливо прибирати радіоактивні крихти. Він вивів із стінної шафи напівавтоматичний очисник і пустив його підчищати пляму. Дуплекс незворушливо дивився на його метушню, кілька разів слабо покашляв. Хвилин через десять Фізик повернувся разом з Лікарем — на ньому був полотняний костюм, шию й руки вкривали товсті завої бинта.

– Не бойся, не собираюсь я в тебя стрелять. Просто держу эту штуку на всякий случай, если вдруг ребятки разбуянятся. Правда, теперь это с ними нечасто бывает, но кто его знает… – Она вдруг смолкла, посмотрев в сторону двора.

— Вже, — майже весело сказав він Кібернетикові. — Нічого страшного — перший ступінь, а може, й того немає.

– Но почему же у вас нет факультета машиностроения?

Лікар і Кібернетик заходилися підводити дуплекса, який, зрозумівши, чого вони від нього хочуть, устав і слухняно вийшов з лабораторії.

Ее взгляд снова метнулся ко мне.

— І навіщо все це було? — знизав плечима Кібернетик.

– Потому же, почему я закрыла библиотеку. – Она рассмеялась. – Нельзя же сюда пускать студентов, верно? – Она с минуту в задумчивости меня разглядывала. – Удивительно, как это ты сюда пробрался. Видно, стара я стала, забываю двери запирать…

Він нервово ходив із кутка в куток, тицяючи у всі щілини чорну мордочку лічильника Гейгера. Цокання то посилювалося, то знову стихало.

– Вы что, всегда их запираете? Но как же вы, библиотекари…

— Побачиш, — спокійно відповів Фізик. — Якщо голова в нього на місці — побачиш.

– Я не библиотекарь, – перебила она. – С тех пор как умер Герман Хсу, здесь больше нет библиотекарей. – Она засмеялась. – Я просто старая преподавательская жена. Мой муж, пока был жив, вел здесь органическую химию.

— Чому ти не надів захисний костюм? Жаль було хвилини часу?

– Но ведь это вы повесили замки на дверях?

— Я повинен був продемонструвати це якомога простіше, — сказав Фізик. — Якомога природніше, без жодних «домішок», розумієш?

– Кто-то же должен был это сделать. Я просто увидела, что студенты устраивают здесь пирушки, и поняла, что надо что-то делать, пока они не сожгли все к чертовой матери. – Разглядывая меня, она побарабанила костлявыми пальцами по столу, вздымая маленькие фонтанчики пыли. Наконец сказала: – Если я дам тебе ключи от библиотеки, ты сможешь выяснить то, что тебе нужно? Про эти помпы? Понять, как они работают… или даже починить…

Вони замовкли. Стрілка стінного годинника повільно пересувалася. Нарешті Кібернетика почав змагати сон. Фізик, маніпулюючи пальцями, які стирчали з бинтів, незграбно закурив сигарету. Ввійшов Лікар у забрудненому халаті, люто підскочив до Фізика:

– Вряд ли. Потому-то я сюда и пришел. – Я вытащил наушник. – Вот здесь все чертежи. Мне просто нужно, чтобы кто-то в них разобрался.

— Це ти! Ти! Що ти з ним зробив?!

— А в чому річ? — підвів голову Фізик.

– Здесь тебе никто не поможет, – она натянуто улыбнулась. – Моей специальностью была социальная психология, а не машиностроение. А больше тут и нет никого. Ну, если не считать вот этих. – Она махнула рукой в сторону окна, за которым во дворе резвились студенты. – Как думаешь, кто-нибудь из них смог бы прочитать твои чертежи?

— Він не хоче лежати! Насилу дозволив перев’язати себе, весь час устає й лізе в двері. О, він уже тут… — тихіше додав Лікар.

Дуплекс увійшов, незграбно накульгуючи. По підлозі за ним тягнувся кінець бинта.

Сквозь пыльные стеклянные двери было видно расположившихся на ступенях библиотеки молодых людей, теперь уже раздетых догола. Они совокуплялись, хохотали и вообще весело проводили время. Одна из девушек увидела меня сквозь стекло и призывно помахала рукой. Когда я покачал головой, она пожала плечами и вернулась к своему занятию.

— Ти не можеш лікувати його силоміць, — холодно сказав Фізик, кинув сигарету на підлогу й, роздушивши її черевиком, обернувся до Кібернетика: — Ну що, візьмемо калькулятор з навігаційної, га? У нього максимальна дальність екстраполяції.

Старушенция взирала на меня, словно хищная птица.

Той здригнувся, раптом прокинувшись, підхопився на рівні, хвилину дивився на нього каламутним поглядом, а тоді швидко вийшов, залишивши двері відчиненими. Лікар стояв посеред лабораторії, засунувши в кишені халата кулаки. Почувшії слабке човгання, він обернувся, глянув на велетня, який повільно наближався до нього, й зітхнув.

– Понял, о чем я?

— Уже знаєш? — запитав він. — Уже знаєш, так?

Дуплекс кашлянув.

Девушка тем временем снова вошла в ритм. Заметив, что я за ней наблюдаю, она усмехнулась и снова жестом пригласила меня выйти поразвлечься. Ей бы еще желтые глаза – и замечательный вышел бы трог.

Інші троє спали цілий день і прокинулися, коли вже сутеніло. Вони ввійшли до бібліотеки, очам їхнім відкрилася жахлива картина. Столи, підлога, всі вільні крісла були завалені купами книжок, атласів, розгорнених альбомів, сотні скреслених аркушів валялися на підлозі, мішма з книжками лежали частини приладів, кольорові гравюри, бляшанки консервів, тарілки, оптичне скло, арифмометри, котушки, до стіни була прихилена дошка, з якої стікала вода, змішана з крейдяним пилом, грубий шар засохлого вапнякового порошку вкривав пальці, рукави і навіть коліна Фізика, Кібернетика й Лікаря. Вони сиділи навпроти дуплекса, зарослі, з почервонілими очима, й пили каву з великих кухлів. Посередині, там, де раніше стояв стіл, височів каркас великого електронного калькулятора.

Я зажмурил глаза и открыл их снова. Ничего не изменилось. Девушка по-прежнему была там, вместе со своими развеселыми дружками. Все они явно наслаждались жизнью.

— Як справи? — запитав Координатор, вирісши раптом на порозі.

– Лучшие из лучших… – пробормотала старуха.

— Прекрасно. Ми вже уніфікували тисячу шістсот понять, — відповів Кібернетик.

В центре двора еще несколько студентов стаскивали с себя одежду, и ни один из них ни капли не смущался тем, что они делают это среди бела дня, на глазах у всех, и никого не тревожило, что о них могут подумать. Две сотни студентов – и хоть бы у одного был при себе учебник или тетрадь, бумага с ручкой или ноутбук.

Лікар устав. На ньому ще й досі був білий халат.

Старуха рассмеялась:

— Вони мене до цього примусили, — зітхнув він і показав на дуплекса: — Дуплекс опромінився.

– И нечего делать такие большие глаза. Ты что, хочешь сказать, что человек с твоими мозгами ни разу ничего не замечал? – Она помолчала, ожидая ответа, а потом недоверчиво уставилась на меня. – А троги? А бетонные ливни? А проблемы с деторождением? Тебя что, никогда это не удивляло? – Она покачала головой. – Значит, ты глупее, чем я думала.

— Опромінився?! — Координатор переступив поріг. — Тобто як?

– Но… – Я прочистил горло. – Как это… То есть, я хочу сказать…

— Він пройшов по радіоактивній плямі в проломі стіни, — пояснив Фізик і, відставивши кухоль з недопитою кавою, опустився навколішки біля апарата.